Вітаючи подружжя Гриньових із святом Великої Перемоги, ми не тільки розповідаємо про цю пару, що одружилася у роки Другої світової війни, а й заносимо до місцевої книги рекордів, яку газета створює разом з нашими читачами. Такої подружньої пари в районі не знайти. Вона унікальна й особлива. Вдумайтеся у ці цифри! Їм на двох – 190 років, Івану Миколайовичу – 96, Олександрі Антонівні – 94. Вони у шлюбі – 74 роки: відсвяткували діамантове весілля і крокують до коронного.
Ми фіксуємо цей факт як місцевий Рекорд і пропонуємо вам розповідь про подружню пару фронтовиків
Якими мають бути стосунки в родині, щоб у віці 94-96 років «молодята» відповіли, що щасливі, бо всі роки подружнього життя були в любові, повазі один до одного та взаєморозумінні.
А за плечима не мало, не багато, а вже 74 роки подружнього життя! На їх долю випало важке дитинство, їм довелося пережити страшну війну, нелегкі післявоєнні роки, а вони й сьогодні не розгубили почуттів, твердо йдуть по життю, міцно тримаючись за руки.
—Всього було, — посміхається голова родини Іван Миколайович, — шкода лише одне — час дуже швидко сплинув. Все життя, наче відкрита книга, ось, перед очима. В думках ще стільки всього переробив би, та сили вже не ті.
Тож, пригадуючи, з чого все починалось, перегортаємо сторінки біографії у спогадах та думках моїх співрозмовників.
Народився Іван Миколайович Гриньов 11 вересня 1922 року в селі Сонівка, що в Дворічанському районі. Закінчив 8 класів, після чого взяли на службу до військово-морського флоту. А далі була війна… Мало розповідати, та багато слухати, а пережити ті роки було дуже важко. Іван Миколайович, будучи військовим фельдшером, щодня бачив той біль, чув стогін, крик і плач, адже доводилось надавати першу допомогу пораненим. А медикаментів, навіть бинтів, тоді не було. Працювали з тканиною, рвали одяг та палички використовували, щоб зробити перев’язку, аби хоча б зупинити кров та довезти до шпиталю. Ось так, рятуючи життя іншим, молодий фельдшер і сам потрапив під обстріл, під час якого його теж важко поранило. Лікування було складним і довгим в Севастопольському шпиталі. Йому зробили кілька операцій, та деякі осколки й до сьогодні знаходяться в тілі фронтовика.
Якось під час прогулянки з товаришем, познайомився зі своєю майбутньою дружиною. І, хоч повернувся на війну, вона щоразу чекала на кожну зустріч з ним. Це вже трохи згодом були запрошення на танці, а далі й освідчення…
Олександра Антонівна народилась 20 квітня 1925 року в Барвінковому. Закінчила 7 класів школи №1 і в 16 років отримала паспорт. Мріяла йти вчитись далі, та не довелось. У ці травневі дні спогади про війну повертають у юні дівочі роки.
Коли вперше німці наступали, Олександра Антонівна була вдома з батьками. Та мати наказала втікати. Разом з подружками Вірою Воликовою, Шурою Педенко та Галею Головко йшли селами, час від часу зупиняючись на день чи два в якомусь колгоспі аби заробити на хліб, і знову дорога.
…До Орджонікідзе дійшла лише з Галею, а через деякий час їх забрали до військової частини в 35 автосанітарну роту 9 армії. Санітаркою працювала в шпиталі, куди прямо з полю бою привозили машинами важкопоранених. В 1943 році отримала звання сержанта медичної служби.
—А коли німці відступали, — пригадує Олександра Антонівна, —ми дійшли до півдня, йшли на Кубань, а потім був Севастополь. Отам і познайомилась я з Іваном. Ми працювали в шпиталі, жили там, у приміщенні школи. Парти тоді повиносили, і зробили шпиталь, а в іншому крилі — гуртожиток. Приємно здивувалась, коли наступного разу Іван прийшов до мене і запросив на танці. Так почали зустрічатись, коли йому давали відгул.
Закінчувалась війна, а романтичні стосунки набирали обертів. Іван Миколайович повіз свою наречену додому на десять днів, аби познайомити з рідними. А потім він повернувся на службу, а вона — до своєї мами. І на Різдво, 7 січня 1946 року народила первістка. Хлопчика назвали Анатолієм. Добру звістку повідомили щасливому татусю. Сину було вже чотири місяці, як закінчилась служба в армії і він зміг приїхати до коханої та маленького синочка. Закохані, нарешті, змогли одружитися. В 1948 році народилась донечка Валя. Не мала родина власного житла, та й післявоєнні роки були нелегкими. Та всі негаразди й труднощі переборювали разом. Дітей виховували в любові.
Влаштувався Іван Миколайович помічником лікаря-епідеміолога до санстанції. Все життя там і пропрацював. На пенсію пішов у січні 1992року, а за плечима лишилось 46 років стажу.
А Олександра Антонівна влаштувалась працювати до пологового будинку. Закінчила курси медичної сестри. Так до пенсії й працювала медсестрою в дитячій палаті.
—У нас ніколи не було крику в домі, — посміхається Олександра Антонівна,— завжди в усьому знаходили спільне рішення, все робили разом. Не пили й не гуляли — ніколи було. Треба було хату будувати, працювати й дітей підіймати.
За домашніми клопотами і не зчулися, як виросли діти й онуки. І вже з правнуками діляться спогадами, історією свого життя. А на грудях блищать медалі та нагороди за оборону Кавказу, за Севастополь, за бойові заслуги. Є й ордени «червоної зірки» та «Вітчизняної війни»…
Історію своїх дідуся й бабусі добре знає й онук Геннадій. Та їх розповіді сприймаються вже по-іншому, коли самому довелось стати на захист країни. Рік добровольцем в АТО, нині продовжує нести військову службу в м.Васильків, що на Київщині. Навчає новобранців. Тож, добре розуміє ті цінності життя, які передали йому та іншим внукам дідусь Іван та бабуся Олександра.
