2 липня 2022 року помер від отриманих на полі бою ран воїн-захисник із Гусарівки 40-річний Сергій Пупченко.
-Цей день найстрашніший у моєму житті. Коли я почула ту звістку, у мене земля пішла з-під ніг. Не могла повірити, не могла усвідомити, збагнути, як так…, – мама Катерина Пупченко не стримує сліз. – Я з ним кілька днів до того розмовляла. Щоправда, телефонний зв’язок тоді раптово обірвався, ми не договорили. Але хіба я могла подумати, що то я востаннє чую голос свого синочка.
Сергій Пупченко підписав контракт на військову службу 30 липня 2019 року. Це був його свідомий вибір, його серйозне і виважене рішення. Мамі він сказав коротко і чітко: «Мамо, я маю бути там. Я потрібен там, розумієш?» . Вона розуміла. Розуміла, що проводжає сина на війну. І в серці були біль та тривога. Три роки не знало спокою материнське серце. Три роки думка про одне: як він? Де він? Що з ним? А син дзвонив і запевняв, що в нього все гаразд, щоб не хвилювалася, берегла себе.
… Славнозвісна 93 окрема механізована бригада, в якій служив Пупченко, з перших днів повномасштабного вторгнення росії на Україну тримала оборону на рідній Харківщині. Тут, на Ізюмському напрямку, 17 квітня 2022 року старший солдат отримав осколкове поранення в обличчя. Коротке лікування у шпиталі – і знову у стрій. 17 червня – контузія. Трапилося це тут поруч, в бою під Новодмитрівкою, що за кілька кілометрів від рідної Гусарівки. Госпіталізували до нашої Барвінківській лікарні, потім відправили до медичного закладу у Близнюки.
– І вже як виписували Серьожу з лікарні, ми бачилися тут, на площі у Барвінковому. Швидко поговорили і він побіг до побратимів. Сказав, що ввечері прийде в гості, щоб приготувала його улюблену смажену картоплю. І пішов. Я й зараз бачу, як він одягає на спину наплічника, посміхається і поспіхом переходить площу. А я ще довго дивилася йому вслід…
Ввечері він у гості не прийшов. Вранці зателефонував, сказав, що вже на бойових позиціях. Що не зміг прийти. А потім був ще один дзвінок. І ота остання розмова телефоном, коли його голос обірвався на пів слові.
-Я й сьогодні не можу собі пробачити, що тоді, на площі, ми так швидко розійшлися. Що не окликнула його. Я ж сподівалася, що ввечері набалакаємося, по-домашньому вдома посидимо, що буде час. А часу, як виявилося, не було. І я йому не встигла все сказати. І не обійняла, не пригорнула до материнського серця, – сльози стримують розмову.
Катерина Григорівна бережно витягує із сумочки конвертик. У ньому – пам’ять про сина. Це нагороди. Їх три. Медаллю «Захисник Вітчизни» старший солдат Пупченко був нагороджений за життя. Медаль «Захиснику України» за сина отримувала мама тут, у Барвінковому. Її Катерині Григорівні передав міський голова Олександр Бало та військовий комендант Віктор Домашов. Синів орден «За мужність» мамі вручили у Харкові.
А ще в тому конвертику світлини. Їх небагато, і роздрукований кожен кадр у кілька примірників. Щоб не загубилися. Щоб і вдома були, і з собою у жіночій сумочці носити. Бо як без них?
-Серьожа зі мною завжди. І в думках, і в пам`яті, і в серці. І ось в цих світлинах. Їх так мало збереглося. Не любив хлопець фотографуватися, – і знову переводить мама погляд на синів портрет. І очі бринять слізьми..
-Вже рік живу із тяжким болем у серці. І молюся щодня. Прошу Господа, щоб прийняв мого Воїна, мого Героя у царство небесне, щоб там він знайшов вічний спокій. Вірю в силу щирої материнської молитви. Вірю в Перемогу наших Збройних Сил. У Перемогу, в яку вірив і яку наближав мій син, моя кровиночка.
Ірина Столбова
