Село, засноване 185 років тому, на карті району тримають три родини. Одна із них мешкає в справжній українській етнохатині, якій вже більше ста років. Це найстаріший будинок у районі —і ми фіксуємо факт №20 у місцевій книзі рекордів.
На схилі річки Сухий Торець, посеред листяно-хвойних лісів, порізаних кількома ярами, загубилося малесеньке село Олександрівка. Хутір не хутір, село не село. Взимку тут мешкає всього лиш три родини, влітку село більш-менш оживає – сюди з’їжджаються дачники. Їдуть містяни в село, щоб повітрям свіжим подихати, городину екологічно чисту виростити, грибів-ягід назбирати і просто відпочити від міської суєти, насолодитися ароматом трав і співом птахів.
Якщо говорити про красу – то тут справжній рай. Особливо це відчуваєш зараз, коли цвітуть липа і маслина, коли в панораму темно-зелених хвойних лісів вписуються свіжою зеленню листяні насадження і легенький вітер поколихує густі трави луків, обпалених сонцем.
— Сфотографуйте оці краєвиди, — підказує мені місцевий абориген І.І. Конобрицький. – Нехай бачать люди, в якій природі живемо ми тут. Справжня тайга… А повітря яке – хоч ложкою їж. І ароматом трав смакуйте – чуєте який густий букет запахів. Хіба ще є де так?
Незайманість природи справді зачаровує і, водночас, лякає. Адже не завжди тут було таке затишшя. Колись же тут вирувало життя.
—Дітвора зграйками збиралася на вулиці, щоб разом йти до школи – а вона займала відразу дві хати, он там внизу хутора, — повертається у спогади Іван Іванович.. — Тут був магазин, куди йшли і скупитися, і новини сільські обговорити. А в так званому колгоспному сараї клуб був – і кіно тут крутили, і молодь на вечорниці сходилася. На луках випасалася велика череда людських корів – бо чи не в кожному дворі жили й працювали дбайливі господарі. А стежка, що веде до залізниці, була не такою вузенькою й зарослою травою, як сьогодні, її вичовгували буквально, до землі місцеві робітники, які їздили електричками на промислові підприємства Слов’янська, Краматорська.
Серед тих, хто натоптував дорогу до залізниці й мій співрозмовник, старійшина села І.І. Конобрицький. Тридцять років на Донбасі пропрацював. Вісімнадцять останніх – на заводі імені Куйбишева. І сьогодні зберігає суконний костюм – у ньому на виробництво їздив.
—Дружина хотіла вже викинути його на смітник, а я не дозволив – то мій спогад, то моє життя, — зізнається Іван Іванович. – А я ціную минуле. І своє особисте, і свого рідного села.
І, як справжній знавець історії, Іван Іванович розповідає про свою рідну Олександрівку. Раніше це була Дмитрівка (у народі Митрівка). Так колись назвали це село на честь онука поміщика Пашкова – Дмитра, якому й дісталося воно у спадок. Пам’ятає старожил і дату заснування – 1834 рік. А вже нинішню назву Олександрівка отримала від Олександра Герсеванова, який, за переказами, нібито купив це село у поміщиків Пашкових. Розповідає І.І. Конобрицький і про бариню Біскупську, яка володіла навколишніми землями. Саме вона й наділила десятину землі пращурам Івана Івановича. На ній і поселилася родина Конобрицьких. Батькова матір у 1915 році й збудувала тут хатину-мазанку під очеретом, в яку після заміжжя у 1924 році й перебралася жити мама Варвара Данилівна.
Будинок №19 на вулиці Садовій помічений не просто номерною трафареткою. Поруч ще одна табличка з написом, що він збудований у 1915 році. Це – найстаріша оселя не тільки Гусарівської сільської ради, а й всієї Барвінківщини. Таких автентичних етно-осель з такою історією і в такому первинному вигляді не знайдеш у всьому районі.
— Я намагався зберегти хату такою, якою вона дісталася від батьків, — говорить господар. – Можна було вже не один ремонт тут зробити, пофарбувати, застосувати сучасні будматеріали. Але то вже була б не моя рідна оселя, не той би в ній був дух, не та атмосфера. Вона була б схожа на сотні-тисячі інших будинків. А я хотів, щоб вона не втрачала індивідуальності.
…А будинок справді особливий. Ззовні – дерев’яний, мазаний білим вапном, вікна із ставнями, під навісом веранда, по всьому периметру будівлі — призьба. Все так, як і 104 роки тому. Хіба що очерет довелося зняти – протікати почала покрівля. Вимушений був господар у 1963 році шифером перекрити батьківську хату. Зовсім недавно з’явився атрибут цивілізації — антена-тарілка. Це щоб телевізор краще показував, бо останнім часом сигнал став надходити погано. А телевізор – єдиний тут засіб масової інформації, тож без новин – ніяк не обійтися.
Входиш в оселю – і потрапляєш у справжню українську світлицю. На побіленій стелі виразно виділяються сволока – дерев’яні балки, що забезпечують надійність всієї конструкції будівлі. 
На підлозі – ніякого паркету чи лінолеуму, тут звичайна долівка, яку господиня періодично оновлює. На раритетних дерев’яних карнизах — біленькі тюлеві занавіски. Ткані доріжки. Вишиті рушники. І ікони. Багато ікон. У святому кутку – справжній іконостас. Ікони для глибоко віруючого подружжя Конобрицьких — не просто зображення Святих, а священне одкровення Боже, вікно з небесного світу в світ буденний. Це святиня, яка об’єднує їх за молитвою. Та й збирають вони в оселі своїй образи святих не заради колекціонування, а щоб уникнути їх знищення, бо хіба можна лишати в порожній хаті ікони?!
— Як можемо, як вміємо – реставруємо ікони. Кожна така реліквія знаходить своє місце в нашій хатині. Ось і хоругву зберегли, а могла б і вона десь загубитися, — проводять екскурс по акуратному двокімнатному будиночку Валентина Миколаївна та Іван Іванович.
І на подвір’ї подружжю є чим похвалитися – господар – затятий голуб’ятник. Он які красені-трубачі біля годівниць зібралися. Дружина ж закохана у квіти. Ось нещодавно посадила привезені здалеку кущі мальви. Мають скоро зацвісти. От якби на Святу Трійцю встигли – заквітчали б різнобарв’ям садибу на зелену неділю. Не дивлячись на вік, господар (йому у березні виповнилося 80 років) сповнений сил, оптимізму. Ще разом з дружиною городину вирощує, щоправда від фазанів відбою немає. Клюють кожного сезону овочі на городі, доводиться відлякувати їх саморобними опудалами. І курочок далі двору не випускають, щоб лисиці бодай не спіймали, їх у лісових хащах розвелося зараз немало. Отож, певні продукти з власного господарства до столу мають. А якщо щось докупити треба – то двічі на тиждень в село автолавка приїздить. Вистачає ще сил і в Барвінкове чи Слов’янськ на ринок з`їздити.
—Ось так і живемо, — підводить риску сказаному Іван Іванович. – Нас у селі місцевих двоє – я і Микола Попов. Всі інші – приїжджі. У них «казьонні» квартири у містах є, а тут вони, щоб природою насолодитися і відпочити від суєти. Я ж на всі сто відсотків тутешній, від народження й до останнього подиху живу і жити буду на цій землі. Нікуди не поїду. Скільки відміряно віку – стільки тут і буду. І, знаєте, я щасливий, що живу тут, в цій красі, в цій благодаті Божій. А що далеко від цивілізації – то не біда, головне, що в гармонії з природою, що в батьківській хаті – а це додає сили, енергії.
Подякувавши господарям за гостинність, 
вже сама прямую на околицю села. Тут Іван Іванович дбайливо охороняє ще одну родзинку Олександрівки – криничку із джерельною водою.
—Не скажу вже вам точно, скільки їй років — 130 і не менше. Сюди їздять здалеку води набрати – вона чиста, м’яка, прохолодна. Обов’язково скуштуйте, – наказував старожил села.
Воду скуштувала – вона справді смачна. Сфотографувала й табличку, яку тут же встановив І.І. Конобрицький.
Побачила й порожнє лелече гніздо – його також турботливо спорудив Іван Іванович. Він так сподівається, що колись таки залетять сюди птахи, а з ними й повернеться життя у колись велелюдну Олександрівку.
Так хочеться, щоб життя не йшло із села, щоб цей населений пункт лишався на мапі Барвінківщини. Бо не може зникнути село з такою унікальною історією. З такою фантастичною природою і цілющою аурою.
Отож, не думайте, що віддалені села — це глухомань, яка не варта уваги. Це велика помилка. Нецікавих місць не буває! Варто лише озирнутися навколо і обов`язково знайдуться дивовижні факти, цікаві люді, які бережуть історію, люблять рідний край. Олександрівка Гусарівської сільської ради саме така. Вона приємно вразила старовинною хатою, цілющою криницею, фантастичної краси природою і закоханим у рідну землю місцевим старожилом.
