…Станіслав Калачов востаннє вийшов на зв’язок 7 січня 2025 року. Привітав рідних із Різдвом, попередив, що зранку вирушає на позиції й певний час може не відповідати, просив не хвилюватися…
І зник… Назавжди залишившись у пам’яті рідних — люблячим батьком, турботливим дідусем і воїном, який до останнього виконував свій обов’язок.
Станіслав Калачов народився 7 листопада 1976 року у Барвінковому. Закінчив міську школу №3, згодом — Барвінківське сільське профтехучилище. Відслужив строкову службу в армії. У мирному житті працював на різних роботах — був охоронником, вантажником, різноробочим на борошномельні. Не цурався жодної праці, завжди брався за роботу чесно і відповідально.
Одружився, у подружжя народилася донька Каріна. Згодом сімейне життя не склалося, але Станіслав зберіг теплі стосунки з донькою і колишньою дружиною Мариною, залишаючись для них близькою і рідною людиною.
У 2016 році він підписав контракт зі Збройними Силами України та став учасником АТО. Його бойовий досвід згодом знову знадобився — вже під час повномасштабного вторгнення росії. У жовтні 2023 року Станіслав повернувся до війська.
Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші напрямки фронту. Спочатку він служив у складі 460-ї бригади кулеметником, згодом — у 425-й штурмовій бригаді, де був командиром відділення.
На війні мав позивний «Слон». Його отримав ще в часи АТО — за стрімкість і впевненість у бою. Побратими жартували: «Мчиш, як той слон», — і позивний закріпився назавжди.
Під Авдіївкою Станіслав зазнав тяжкого поранення — були травмовані спина, нога, хребет. Він проходив лікування у шпиталі в Межовій. Саме там відбулася особлива зустріч, яка стала для нього джерелом сили.
До нього приїхали донька Каріна та колишня дружина Марина з маленькою Мією.
Тоді Станіслав уперше побачив свою онучку.
— Я бачила, що він був щасливий відчути себе дідусем, його очі світилися. І наша Мія, якій тоді було три рочки, одразу потягнулася до нього, обіймала, торкалася його густої бороди і щебетала, — пригадує Марина.
Ця зустріч додала йому віри і сил. Він знав, заради кого тримає зброю.
Востаннє рідні чули його голос 7 січня 2025 року. Того дня Станіслав зранку подзвонив Марині, поздоровив з Різдвом. Увечері зателефонував доньці, привітав і її, і маленьку онучку. Попередив: зранку виходять на позиції, певний час може не бути на зв’язку…
І більше не подзвонив.
11 січня 2025 року під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку, в районі населеного пункту Ясенове, командир відділення штурмовиків Станіслав Калачов зник безвісти.
Відтоді для його родини почався довгий і болісний період очікування. Донька Каріна, яка мешкає у Харкові, не припиняла пошуків: зверталася до офіційних служб, залучала юристів, контактувала з пошуковими організаціями, виходила на акції підтримки родин безвісти зниклих.
Кожного місяця 11 числа вона запалювала свічку і молилася, щоб батько повернувся додому. Ходила до церкви, ставила свічки за його здоров’я, зверталася з молитвами до святого Миколая Чудотворця.
Рідні вірили. Дуже хотіли вірити…
Та дива не сталося.
21 березня 2026 року родина отримала офіційне сповіщення: за результатами ДНК-експертизи встановлено загибель Станіслава Калачова. Збіг — стовідсотковий.
Він повертається додому. На щиті.
За бажанням доньки Героя поховали 3 квітня у Харкові, на Алеї слави.
Маленька онучка Мія під час обстрілів у Харкові говорить прості, але дуже сильні слова:
«Мій дідусь нас захищає».
І в цих дитячих словах — уся правда про нього. Про воїна, який і після смерті залишається щитом для своїх рідних і для всієї України.
Йому не судилося повернутися додому живим. Його життя забрав ворог, розв’язана росією війна.
Але повернувся він Героєм — у пам’яті своєї доньки, в усмішці маленької онучки, у молитвах рідних.
І залишився з ними назавжди.
Ірина Столбова
