Сьогодні, 21 червня, минає третя річниця загибелі захисника України Дмитра ГОРБЕНКА — молодого воїна, життя якого війна обірвала у 24 роки.
Дмитро Горбенко народився 27 квітня 1999 року. Зростав у селі Перша Василівка Гусарівського старостинського округу. Життєвий шлях Дмитра був коротким і таким звичайним для багатьох хлопців його покоління. Закінчив Гусарівську школу, потім навчався у Слов’янську, де вступив до професійного аграрного ліцею та здобув професію електрозварювальника-контролера. Після навчання проходив строкову службу в лавах Національної гвардії України — півтора року служив у патрульному батальйоні.
Повернувшись до мирного життя, працював у Слов’янську на підприємстві з виробництва керамічного посуду. Там зустрів свою кохану. Молоді люди будували спільні плани на майбутнє, чекали народження донечки, мріяли про щасливе сімейне життя.Та всі мрії перекреслив російський окупант.
Влітку 2022 року Дмитра Горбенка мобілізували до лав Збройних сил України. У складі 53 окремої механізованої бригади героїчно стримував ворога на ключових ділянках фронту. Відзначався мужністю і героїзмом. Нагороджений почесною відзнакою командира військової частини «За оборону Авдіївки»
— Він був простим солдатом- піхотинцем. Про службу майже нічого не розповідав, — згадує мама, Світлана Горбенко. — Ми спілкувалися переважно телефоном, тож на мої питання щодо його роботи відповідав коротко: про таке говорити не можна. Я це розуміла, тож особливо й не розпитувала. Найголовніше мені було почути його голос і знати, що в мого Дімочки все гаразд.
Востаннє вони говорили 19 червня 2023 року. Дмитро повідомив матері, що йде «на зміну» і зателефонує, щойно з’явиться можливість.
Світлана чекала. Раз по раз поглядала у телефон, сподіваючись побачити повідомлення або хоча б відмітку про те, що син з’явився в мережі. Та зв’язку не було. Материнське серце відчувало тривогу. Вона заспокоювала себе: можливо, розрядився телефон, можливо, немає зв’язку. Але сталося найстрашніше.
Світлані Горбенко подзвонили. З чужого номера. І повідомили звістку, від якої у неї пішла земля з-під ніг.
Під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Спартак Ясинуватського району Донецької області старший солдат Дмитро Горбенко загинув. Ворожий обстріл накрив позиції українських військових. Дмитро отримав численні осколкові поранення. Врятувати його було неможливо.
Так завершився бойовий шлях воїна з позивним «Робі». Рік на російсько-українській війні. До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі та Україні.
Дмитру було лише 24 роки. Він не встиг по-справжньому пожити, здійснити свої мрії. Не встиг подарувати всю батьківську любов своїй маленькій донечці.
— Дашуньці зараз чотири з половиною рочки. Вона росте без татуся. Онучка — це єдине нагадування про сина, його продовження, –крізь сльози говорить Світлана Горбенко. –Сестричкам Юлії та Маргариті дуже не вистачає братика, нашого любимого Дімочки. Всі ми осиротіли без нього…
Звістка про загибель Дмитра болем відгукнулася у серцях жителів Першої Василівки. Люди до останнього не хотіли вірити, що Дімона більше немає. Для односельців він назавжди залишився тим усміхненим, працьовитим хлопцем, який завжди був готовий прийти на допомогу.
Поховали Героя у рідному селі.
Минуло три роки. Три роки невимовного болю. Три роки мама приходить на цвинтар, щоб поговорити із сином. Подивитися в його очі на світлині, розповісти, як живе без нього. І не почути у відповідь жодного слова.
І сьогодні, у третю річницю загибелі, мама знову прийде до сина. Покладе квіти, поминальний пакуночок з цукерками-печивом, до пам’ятника, помолиться, подумки поговорить із ним.
Дорога до могили власної дитини — найтяжча дорога для матері. Але саме тут вона може сказати своєму Дімочці все те, що не встигла сказати за життя.
А поруч із болем живе пам’ять. Пам’ять про хлопця із Першої Василівки, який став на захист України і віддав за неї найдорожче — власне життя.
Горбенко Дмитро Владиславович. 27 квітня 1999 року — 21 червня 2023 року.
Вічна пам’ять і слава Герою. Щирі співчуття рідним загиблого.
