Скромна сільська жінка із Нікополя Гусарівської сільради стала героїнею одного із сюжетів багатогодинного телемарафону “Наша Перемога”, що транслювався 9 травня на каналі “Інтер”. А історію, про яку йшла мова в ефірі, вона виношувала все своє життя…
Галина Іларіонівна Санжаревська народилася у 1940 році. У 1941-у батько пішов на війну. Галина його не пам’ятає. Із спогадів дитинства вкарбувалися в пам’ять інші розмиті картинки: як німці були у селі, як вони з мамою і братом тікали від фашистів, десь переховувалися… Ці не зовсім чіткі епізоди час від часу спливають перед очима. Для Галини Іларіонівни це відгомін далекої війни. Війни, яка забрала батька, зробила її напівсиротою, а мама назавжди одягла чорну хустину вдови.
Вже давно померла матуся, пішов із життя і старший брат. А донька й до сьогодні свято зберігає все, що нагадує її татуся: його пожовклі від часу світлини, які вдалося перефотографувати і збільшити. Його листи з фронту. І лист-похоронку від командира військової частини, в якій він воював. Повідомлення надійшло 17 березня 1945-го, буквально «на порозі» Великої Перемоги. “Ваш ефрейтор Санжаревский Илларион Михайлович, уроженец села В.Камышеваха Харьковской области Петровского района в бою за социалистическую Родину, верный воинской присяге, проявил мужество и героизм и погиб 21 февраля 1945 года. Похоронен в дер. Зимодорф”.
—Ми з братом хотіли знайти поховання татуся, вклонитися його пам’яті. Та все якось не вийшло. А коли по телеканалу Інтер оголосили акцію «Наш полк» по пошуку поховань загиблих радянських бійців, я наважилася звернутися за допомогою,—розповідає Галина Іларіонівна.
І жінка взялася за листа. Написала про свою заповітну мрію знайти поховання татуся. Доклала копії його листів, світлини, мальовану чорнилом карту, яку, разом з листом-похоронкою, надіслав командир. А грамотно відправляти кореспонденцію Галину Іларіонівну не вчити — вона сама на центральній пошті у Барвінковому пропрацювала більше 20 років. Тож зібрала всі належні папери і замовним листом з увідомленням надіслала на Київ.
А в кінці квітня журналісти телеканалу завітали до помешкання сільської пенсіонерки, щоб з’ясувати всі подробиці історії її батька-фронтовика і допомогти в пошуку…
Галина Іларіонівна і вірила й не вірила в успіх. Все ж таки скільки років пройшло. Та надію не втрачала. Щире спілкування з телевізійниками додало оптимізму. І пані Галина (так шанобливо називали тележурналісти жінку) щиро ділилася інформацією й документами про батька, які вдалося зберегти. Про себе скромно змовчала, хоча сказати є про що. Сама має колекцію трудових відзнак: ветеран праці поштової галузі, ударник п’ятирічок, переможець соцзмагання. Як донька загиблого фронтовика, нагороджувалася й ювілейними медалями з нагоди Великої Перемоги.
Пошуковці шанованого нами телеканалу справді зробили величезну роботу. Опрацьовані військові архіви, зроблені численні запити до міжнародних інституцій. В нагоді стала й карта-схема, яку надіслав у далекому 45-му військовий командир. Вдалося встановити, що на ній зображена місцевість Бреслау, нині це польське містечко Вроцлав. Як повідомили у Вроцлавському державному архіві, відразу після війни у містечку Шиманув (німецька назва Зімедорф) у двох могилах були поховані неідентифіковані тіла радянських бійців. У 1948 році після ексгумації останки загиблих радянських вояків були перепоховані на військовому кладовищі у Тшебниці – містечку неподалік Вроцлава. У 1952 році було зроблено ще одне перепоховання – у місто Сицув. Тут біля стели з червоною зіркою на радянському військовому цвинтарі десятки надгробків. У могилі за №62 покоїться прах єфрейтора Санжаревського. А в реєстрі воїнів, які тут поховані, його прізвище значиться під номером 260.
Все, про що сказано в ефірі телемарафону, сьогодні підтверджено документами, які поштою надійшли в Нікополь на адресу Галини Іларіонівни.
Жінка акуратно витягує ці аркуші з поштових конвертів. Ось вони, офіційні папери, які стверджують місце поховання її татуся. З допомогою пошуковців з Інтера вона зробила те, про що прагнула вся родина Санжаревських.
Земля іншої країни зберігає останки її татуся. Воїна, який пройшов дорогами всієї війни, але не дожив до радісного дня, не дійшов, упав прямо «на порозі» Перемоги. Громадяни іншої держави вшановують пам’ять її батька. А донька мріє ступити на цю землю. Покласти квіти на дорогий серцю надгробок. Вклонитися його могилі. І привезти на Батьківщину жменьку тієї землі, за яку пролив свою кров єфрейтор Санжаревський.
Галині Іванівні вже 77. Та вона прагне встигнути зробити це. Виконати свій дочірній обов’язок. Обов’язок перед собою, перед світлою пам’яттю татуся.
Канал Інтер обіцяє одинокій сільській жінці, скромній пенсіонерці допомогти з оформленням документів та організацією поїздки до Польщі. Тож в цій історії ставити крапку ще рано. Продовження буде. І ми обов’язково відслідковуватимемо розвиток подій.
…З кожним днем залишається все менше і менше тих, хто ще має хоч якусь надію знайти могилу свого солдата часів минулої війни. Але є й такі, які не перестають шукати. І, врешті-решт, знаходять. І жителька Нікополя – тому приклад.
Отож, шукайте, не втрачайте надію. Плин часу не є перешкодою, якщо дуже хочеш побороти невідомість, дізнатися про те, що довгі десятиліття було не встановленим. І тоді безіменних надгробків буде менше. На нашій і на чужій землі.
