Карантин завадив святкуванню, та не почуттям
20 червня подружжя Білицьких відзначило золоте весілля. 50 років разом. І так вже склалось, що фото, яке було опубліковане в районці 27 червня 1970 року є єдиним весільним в родині. Тож, саме цей випуск зберігається в родинному альбомі не просто, як архів, а як реліквія. «Наша районка», як називають її в родині, усі ці роки є традиційним вісником добрих новин.
А познайомились Олександр Васильович та Валентина Михайлівна ще в шкільному віці, в 1962 році. Це були чисті, щирі почуття. Юні роки, романтичні побачення, танці, великі дружні компанії – все це наче вчора було…
- Я пам’ятаю навіть те місце, де Саша мені освідчився, – посміхається Валентина Михайлівна, – і як хвилюючись запитав «Ти будеш моєю дружиною?». А потім була армія.
- І всі ті довгі роки, з 1966 року по 1969 рік, поки я служив в Германії, Валя мене чекала, – пригадує Олександр Васильович.
Сам О.В.Білицький народився в Казахстані. Та коріння має Барвінківське. Батько родом з нашого містечка. У війну отримавши важке поранення був відправлений до Казахстану на лікування, там й комісували. Там й кохану зустрів. З часом, перевіз все ж родину на Барвінківщину, а сина на навчання відправив до середньої школи №2. Потім Олександр Васильович вивчився в училищі на шофера. Деякий час працював в колгоспі «Маяк» на комбайні. А потім шоферував в автопарку. За 38 років стажу набув і досвіду й поваги. Та бажання більше забезпечити родину, як багато чоловіків, вирішив поїхати на заробітки. Саме під час вахти в Західній Сибірі стався інсульт, після якого з часом і ногу втратив.
Валентина Михайлівна народилась в 1949 році в Барвінковому. Закінчила також СШ№2. А професії навчалась в Харківському текстильному училищі. Після чого 35 років пропрацювала швачкою в побуткомбінаті.
- Ми майже вісім років зустрічались, – пригадує Валентина Михайлівна, – з них чотири він служив в армії, а я чекала з нетерпінням його повернення. А в 1970 році одружились. Виховали двійко дітей, Вадіка й Таню. Вони вже свої родини мають.
- В нас четверо онуків, Олександр, Поліна, Єлизавета й Арсентій – продовжує Олександр Васильович, – шкода тільки, дуже далеко від нас живуть, аж в Тюменській області, в місті Лангепас. Щороку діти з родинами до нас приїздили, а цього року карантин завадив. Ми до святкування родинного ювілею готувались заздалегідь. З березня кафе замовили. Вже тоді всі дати зайняті були, та все ж домовились. Карантин змінив плани. Та ми з дітьми й онуками спілкуємось скайпом.
- І хоч не змогли до нас приїхати цього року через карантин, – продовжує Валентина Михайлівна, – стільки приємних несподіванок привітань вони для нас влаштували. До пожовклої газети в альбомі додався номер цього року з їх привітанням. А ранок суботи розпочався з дзвінків та постійних доставок протягом дня. То квіти й не один букет нам привезли від дітей, то торта, то подарунки. Все це так несподівано та приємно.
- Ми зібрали за можливості близьких друзів та кумів за святковим столом, а діти святкування організували там, – посміхається Олександр Васильович.
- Це та родина, – приєднується до розмови В.В.Чередниченко, – з якої варто брати приклад. Ми дружимо вже майже тридцять п’ять років, і я ніколи не чула, щоб в родині були сварки. Через п’ятдесят років сумісного життя в них й погляд зберігся з почуттям. Тож не дивно, що в цей особливий родинний ювілей звучать найщиріші побажання. А познайомились ми просто. Валя в той час була найкращою майстринею. До неї важко було потрапити. Та я все ж замовляла пошиття одягу тільки в неї. На виклики до її дітей приїжджала, коли ті хворіли. Так непомітно стали дружити, і з роками ця дружба тільки міцніла.
- Я щаслива, що доля мені подарувала таких кумів, – говорить О.І.Лягіна, – Дружимо вже більше тридцяти шести років. Наші чоловіки на роботі познайомились, подружились, самі й покумуватись вирішили. І правильне рішення прийняли. Такі ж дружні стосунки зберігаємо й до нині. Ми наче й поріднились, завжди підтримуємо один одного, розуміємось, як тільки що – то до кумів. І я рада, що все в нас щиро й взаємно. Не всім родинам вдається відзначати такий ювілей. І карантин пройде, ми ще не одне свято зберемося разом, і з дітьми за одним столом.
А поки спілкуємось, весь час помічаю, як тепло й справді дивляться один на одного ювіляри. У чому ж секрет родинного щастя?
- А секрету немає, – посміхається Валентина Михайлівна, – просто ми ще оті юнацькі, щирі почуття, взаєморозуміння, повагу один до одного пронесли через всі ці роки. В любові та злагоді мають зростати діти, ми старались їм передати свої почуття й розуміння, що родина – це святе.
- Та який тут секрет? – продовжує Олександр Васильович, – просто коли в родині не існує я, а завжди є ми, тоді й родина щаслива. Я ніколи не вважав, що в чомусь допомагав коханій дружині. Просто ставав поруч і робив те саме, що й вона. Все разом, так має бути. Бо я ж не чужий тут, щоб прийти допомогти. Ми разом живемо, одна родина. Треба помити посуд, взяв помив, бо я теж за стіл сідаю.. Треба прибиратись – поки був на двох, прибирав, бо теж живу в нашій оселі і вважав, що не для когось це роблю, а для нас. Дітей виховувати не допомагав. Ми разом це робили, бо вони ж мої діти. Я ніколи не розумів, коли чув від інших чоловіків, що їх дружина просить допомогти чи примушує щось робити. В нашій родині завжди існувало ми – цьому й дітей навчали. Зараз мені фізично складніше вже, та я стараюсь. Для мене Валя – це все! Родина – сенс життя. Шкода, звичайно, що карантин завадив нам усім зібратись, та я впевнений, попереду ще багато-багато разів буде така можливість. І не обов’язково ювілейний привід. Головне, що ми є один в одного.
І до таких слів додати нічого. Редакція приєднується до щирих привітань. Любові й злагоди, миру й міцного здоров’я ювілярам.
