Указом Презедента України Володимира Зеленського за №742 від 10 жовтня 2019 року орденом “За мужність” ІІІ ступеню нагороджений старший солдат Збройних Сил України, Володимир Ткаченко.
– Не рвався до нагород. Не за для них пішов на контракт, – говорить старший солдат Володимир Ткаченко, – просто терпець увірвався, розумів, що маю діяти…
Сам Володимир родом з села Африканівка. Там минуло дитинство, й шкільні 11 років.
По-юнацьки мріялось про дороги, хотів далекобійником бути. Після закінчення школи вступив до Харківського професійного ліцею залізничного транспорту на спеціальність помічник машиніста електропотягу. Отримавши диплом, влаштувався працювати охоронцем в Барвінковому. Далі поїхав до Криму. Там на будівельних роботах з пів року працював. До рідного села повернувся 2014. І вже з весняним призовом у 2015 році потрапив до Міжнародного Центру миротворчості та безпеки на проходження строкової служби. Півтора року проходив службу у військовій частині в с.Стариче, Львівської обл. Спочатку як механік-водій, а потім вже як стрілець-регулювальник. Після звільнення в запас повернувся до рідної домівки. Та вдома не затримався. Не давали спокою події на Сході України. Думка була одна – треба це припинити, треба діяти, аби не дійшло сюди. Добре розумів усі ризики. Та маму запевнив, що це буде просто навчання військове, далеко від території кровопролиття. І вже через два тижні відпочинку в запасі, 31 жовтня 2016 року уклав контракт зі Збройними Силами України на проходження військової служби. За три роки показав свою відданість країні з відчуттям патріотизму. Стрілець помічник гранатометника , згодом – навідник оператора у військовому колективі користувався повагою, бо й сам добре ставився до побратимів. А згодом помічник гранатометника був призначений заступником командира бойової машини БМП-1. Не встиг озирнутись, як отримав нове призначення – командир бойової машини БМП-1. А вже з 2 березня 2019 року та до кінця контракту ніс службу, як головний сержант. 1листопада був звільнений у запас. Про саму службу там, на Сході, багато не розповідав. Вважаючи, що ділом треба думку доводити, а не балачками. Що й робив, перебуваючи там, як військовослужбовець. Тричі змінювалась ротація. Перші два рази по півроку був на «нульовій» передовій в с.Троїцьке, що на Луганщині. Третя ротація пройшла в Золотому-4, Хутір «Вільний». Важко, звичайно було, часом й нестерпно, та думки були – швидше б все закінчилось, швидше б вже мир, треба наші, українські землі відстояти, і не допустити поширення цієї біди на мирну територію. Високою ціною заплатили українці за мир і дуже боляче усвідомлювати, що це ще не кінець. Кожні півроку між ротаціями проходили на навчаннях на полігоні. Навіть відпустку давали, аби міг навідати рідних. Та в обіймах, матір запевняв що раз, аби не хвилювалась, не правду казав, що далеко служить від місць, де стріляють, що просто постійно на військових навчаннях, і що на мобільний часто саме через це й не міг відповісти. Аби тільки не хвилювались батьки, аби серце не країлось.
Повернувся Старший солдат В.Ткаченко до дому, до батьків, які так вже зачекались на нього. Та й молодший брат Максим, чекав на зустріч з братом. – Брат теж військовослужбовець, – посміхається Володимир, – нині в Харківській академії нацгвардії. Тож, коли дізнався про мій контракт, хоч й переживав звичайно, та все ж підтримав.
По заду військова служба. Спогади лишились насичені. Та вірить Володимир, що не дарма. Що все таки зміг наблизити мир для рідної країни, вніс свою частку патріотизму.
А плани … плани нести користь й далі людству. Планує їхати до Харкова, аби влаштуватись на роботу до МЧС.
Ось такі вони, наші герої, якими пишається не лише рідня, а й вся Україна. Скромний, по дитячому сором’язливий, та мужній, відданий і добре знає, що в діях цінність, а не на словах.
