Це один з улюблених висловів О.А.Ведмідя, майстра спорту з важкої атлетики та гирьового спорту, неодноразового переможця і призера чемпіонатів України, заслуженого тренера,
прекрасного наставника молоді, чудового товариша, щирого оптиміста, доброго, мудрого й чуйного… Можна ще довго перелічувати гарні якості Почесного громадянина міста Барвінкове, Тренера з великої літери.
Олексія Андрійовича знають не лише в наших краях, а й далеко за межами області і, навіть, країни. А про досягнення його вихованців ми часто пишемо на сторінках «ВБ», чуємо з екранів телевізорів. Та сьогодні хочеться розповісти про нього як про сім’янина, про люблячого чоловіка, батька, дідуся, та вже й прадідуся. Так би мовити – показати інший бік медалі. Адже родина і спорт – це і є його п’єдестал, де він впевнено стоїть на найвищому й найпочеснішому місці і вдало поєднує обидва напрями.
Народився Олексій на свято теплого Олексія, тобто 30 березня 1938 року в багатодітній родині Андрія Кузьмича та Анастасії Степанівни Ведмідь, в селі Молочне на Барвінківщині. Разом із старшою сестрою Марійкою та братами Іваном, Миколою і Михайлом були помічниками батькам. В сільській родині роботи вистачало, у кожного були свої обов’язки по господарству.
—Та найбільше я любив голубів, — посміхається Олексій Андрійович, — це було все: і захоплення, і праця, і мрія, і насолода. Голуб для мене, ніби витвір мистецтва у його витонченій гармонії, символ добра і краси. Це дуже розумні птахи. Я годинами міг сидіти біля них, розмовляти, спостерігати, милуватись їхніми граціозними польотами, а ще слухати їх спокійне, душевне вуркотіння. Цю любов проніс через все життя. І зараз, коли ці птахи підіймаються дружно в небо, такі відчуття якоїсь непереможної радості. Не дарма голуб – символ миру.
Зростав Олексій звичайним хлопцем, спокійним, добрим, спостережливим і працьовитим. Найбільше любив їздити з батьком на поле. В той час Андрій Кузьмич працював головою колгоспу. Тож, малий Олексійко з радістю, як дорослий, сідав поруч з батьком у «бідарку» для двох, запряжену конем, і їхали у справах. Скільки всього цікавого навкруги!
Не все, нажаль, було таким безтурботним. Дитинство затьмарила війна. Ті страшні події на все життя закарбувались у свідомості з дитинства.
Згодом родина переїхала до Барвінкового, сюди перевели батька головою колгоспу ім.Кірова. Олексій пішов до школи №1. Найбільше любив хлопець фізкультуру та уроки астрономії. А після уроків друзі Некрасов, Кожевніков та Красильніков забігали по Олексія та поспішали на луки, ганяти у футбол. Правда, м’яча справжнього не було, тож набивали мішечок соломою і грали. Вже пізніше, одному з товаришів батьки купили штангу, то вся компанія бігала до Малого Івана додому. Ще б пак, навіть у навчальних закладах такого спортивного інвентаря ще не було.
З того часу й прикипів Олексій душею до штанги. Після закінчення школи поїхав до педагогічного інститута в Харків. Та не встиг з документами. Пішов у армію. Служив на Далекому Сході.
І вже у військову частину прийшло запрошення на вступ до вишу. Та командир одразу не відпустив. Мовляв, «завтра змагання, виступиш успішно – поїдеш…». Жага до перемоги в його крові. Тож, Олексій приїхав до Харкова.
До початку іспитів треба було пройти медкомісію. Вже всіх лікарів обійшов, а хірурги відмовлялись підписувати. «У вас плоскостопість, про який спорт йде мова?» Й тут хлопець не розгубився, гумор допоміг: «Де ж ви бачили ведмедя без плоскостопості?»,— з посмішкою відповів Олексій, який своє життя без спорту і не уявляв.
Юнак почувався щасливим, коли дізнався, що зарахований до інституту. Прагнення завжди перемагати привело його до складу збірної обласної команди і в 1963 році він став срібним призером чемпіонату України серед важкоатлетів у Києві. Будучи ще на третьому курсі, підробляв тренером в політехнічному інституті. І по закінченню навчання, отримавши спеціальність вчителя фізичної культури і фізіології, продовжив працювати в тому ж політехнічному. Навчаючи інших, продовжував накопичувати й власні досягнення. В 1965-66 роках став Чемпіоном України серед важкоатлетів товариства «Колос» у містах Луганську та Львові. Був переможцем багатьох змагань: в 1962 році в Баку (Азербайджан), 1963 – м.Тбілісі (Грузія), в 1964 році – в м.Талліні (Естонія), в 1967 році – Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Львів… В 1968 році при ваговій категорії до 60кг стає абсолютним чемпіоном, досягнувши таких висот: вижимання – 110кг, ривок – 97,5кг, поштовх – 120кг.
А одного разу, коли на вихідні їхав до батьків, в електричці зустрів своє шкільне кохання. І почуття спалахнули знову. Ніна в той час працювала в Дублянці. Сором’язлива, скромна та весела дівчина всю дорогу слухала освідчення молодого спортсмена. Не помітили, як і до рідного міста приїхали. Не хотілось розлучатись, тож Олексій провів дівчину до самісінького дому, хоча жив зовсім в іншому кутку міста. Мама дівчини запросила хлопця на вечерю…
І в 1969 році молодята створили власну міцну сім’ю і повернулись до рідного Барвінкового. Тут молодому педагогу запропонували роботу в спортивній школі, яка тільки-но відкрилась. Починав активно тренувати команди гандболістів. В 70-х збірна району стала чемпіоном області. Вихованка Лариса Мала тренувалася й перемагала у складі київського «Спартака».
А згодом родина квартиру отримала. З гуртожитку переїздили вже втрьох, з маленькою донечкою Інною. І через деякий час народилась Світлана. Виросли дівчата і, як пташенята, вилетіли з батьківського гнізда. А подружжя незчулися, як стали дідусем і бабусею. Інна з Михайлом подарували їм першу онучку – Іринку. Та вже й самі на свою адресу чують те тепле, таке рідне щебетання онука. Тож, у Олексія Андрійовича та Ніни Олексіївни вже й правнучок зростає, Єгорка. Малюку 6 років, він активно готується до школи. А от у спорт він пішов раніше, і, хоч не у важкоатлети, як прадідусь, та вже має свої досягнення в карате. Карате займається й онук Сергій – син Світлани й Віталія. І в нього доволі серйозні досягнення. У власній колекції хлопця налічується більше 100 медалей.
Минулошо року Олексій Андрійович приймав щирі вітання від рідних та друзів, від керівників району й області, від своїх вихованців з нагоди власного 80-ліття. За роки тренерства він виховав величезну кількість майстрів спорту, чемпіонів. І на сьогодні продовжує справу свого життя. Скільки рясних перемог, нагород, грамот, медалей. Всіх і все важко й перечислити. А цього року Олексій Андрійович та Ніна Олексіївна відзначили своє золоте весілля.
Своїми досягненнями Олексій Андрійович щиро завдячує своїй дружині, своїй родині. Бо спорт і сім`я – це дві його життєвих вершини. Дві висоти, які були, є і залишаються сенсом його життя.
