22 червня 1941 року о 4 годині ранку в мирне життя увірвалась війна. Саме в цей день німецькі війська почали бомбардувати аеродроми та міста вздовж західного кордону, одночасно відкривши артилерійський вогонь. А вже з 23 жовтня ворог захопив Барвінківщину – розпочалися жорстокі бої.
– На нашій території точилися дуже жорстокі бої – пригадує барвінківчанка Віра Петрівна Рева, – Барвінкове декілька разів переходило під командування то німецьких, то радянських військ. Мені було тринадцять років, тож добре запам’ятались події Другої світової на все життя. 25 серпня батька забрали воювати. В родині з дітей я була старша, ще троє менших, ми лишились з мамою самі. В ті часи у багатьох дворах були корови, кури. Жили ми тоді в старенькій мазанці. Та коли німці наступали, розвалили нам її. В той день в небі гуділи літаки й снаряди. Все навколо почорніло. Над нами навіть так низько пролетів німецький чорний літак, видно було двох льотчиків у чорній формі. Здійнялася паніка, люди почали бігти, втікати. Мама теж нас намагалась врятувати. А коли стало тихо, ми повернулись. Дуже багато погоріло хат, розвалених було. Наша теж й стіна, й пічка були розбиті. Навколо стояв сморід гарі. А німці оселились в багатьох уцілілих хатинах. Пам’ятаю, як нас, жінок та дітей ганяли, змушували копати траншеї. Я маленька, худенька, кидаю лопатою ту землю, а вона мені на голову насипається. Дуже глибокі були ті траншеї, сили не вистачало викидати назовні ту землю. А німці ходили по верху над нами з великими вівчарками та сміялись з мене. Потім працювали в полях. Запрягали корів, орали та сіяли. І я ходила з нашою корівкою. Недалеко від нашого двору німці влаштували штаб та кухню. Одного разу взимку здійнялась стрілянина, а потім на тій території ми бачили тіла розстріляних червоноармійців по двоє, коло штабу, коло кухні та поруч на дорозі. Були сильні морози, то тіла довго лежали, їх не прибирав ніхто. Страшно було, холодно й голодні. Не знали німці, та мамі вдавалось курей ховати. Назбирає яєць, виміняє на них муки або зерна. Принесе, наваримо баланди. Розділимо, поїмо і знову так. А коли залізницю відбудовували, мама за яйця й балки вимінювала, на хату. Ми тоді глину ногами місили та мазали, так хату відбудовували власними силами, як могли. А одного разу в березневу ніч затопило все. Мама нас на воза і до бабусі, та на Штирова жила. А в неї німці жили. Ми не знали. 17 травня в 1942 році почались жорстокі бої. Знову небо гуділо, все навкруги горіло. Це вже потім ми дізнались, що радянські війська були розбиті. В Барвінківському котлі загинули тисячі солдат, які й до нині вважаються без вісті зниклими. Та й документів багато знищила війна, мабуть мало що зберіглось. Під час війни було багато поліцаїв. Навіть наші йшли до них. Я знаю, один з таких з метою розвідки. Та так зробив, що німці власні склади з боєприпасами знищили, не розібравшись. Та були такі поліцаї, що гірше німців, грабували простих людей. Добре пам’ятаю, як німці на воротах саду, де нині заводський клуб, а тоді там дискотека була для молоді – чоловіка повісили, довго він там висів не живий, з розрізаним навпіл язиком. Дуже багато різних страшних спогадів лишила війна.
– Коли німці прийшли на Барвінківщину, наша родина жила 
в старенькій мазанці – четверо дітей, батьки та дідусь і бабуся. Дуже багато під час окупації було полонених, – пригадує Василь Андрійович Щолок, – а кому вдавалось втекти, переховувались по посадках та в ярках. Тоді корови були в кожному дворі, то їх за собою водили, якщо вдавалось, і в очереті ховали. Бо корова була і годувальниця, і тружениця – нею землі обробляли. Якось поїзд, яким полонених везли, потрапив під бомбардування, вагони горіли, та багатьом вдалось втекти і в посадках переховувались. А скільки людей вивезли в Німеччину на різні роботи, в концтабори. Нам двічі вдавалось втекти. Одного разу з поїзду, а одного разу до Лозової гнали німці колону. Та щоразу, повертаючись додому, потрапляли на згарища. З кожним наступом німецькі війська спалювали хати по всіх вулицях. Тут, на Плаксіївці озеро було, ми там в очереті часто ховались. А на в’їзді на Червонозаводській стояли зенітки. Поруч в посадці, після одного з бомбардувань лишились величезні воронки, вони й зараз там є. Війна була страшна, жорстока. Німці людей розстрілювали, не дивились, чи жінка перед ними, чи чоловік. А якщо ловили солдат, то ставили в ряд і стріляли. Дітей били батогами. Мені було тоді чотири роки, та багато чого лишилось в пам’яті. Пам’ятаю й страшні морози. Одягу, як зараз, не було, в лахміттях та ганчірках мотались, взуття теж – зима, холодно, а ми в дірявих старих калошах, ноги мерзли страшно. А їли по весні акацію, різні трави – лопухи, кульбабу, молочай, вишні, глід, степовий горіх. Баланди мати наваре, на казанок води жменя муки. Після війни лишилось багато різних снарядів, мін. Ми, дітвора кучками бігали, і як щось знаходили, грались ними. У багатьох в руках ті «іграшки» розривались. Хоч дорослі й попереджали, застерігали, та дитяча цікавість брала своє. В Барвінковому війна тривала з 1941 року до 1943 року. Залізницю декілька разів відбудовували. А коли проїжджали потяги з відкритими платформами, а на них солдати грали на гармошках, барвінківчани збігались на платформу, кидали їм гілочки бузку, інших квітів не було. А ті в свою чергу весело шуміли. Такі моменти вселяли віру й надію, підіймали настрій.
– В той день, коли наступали німецькі війська вперше, – пригадує Ганна Ссеменівна Чикота, – була страшна паніка. Люди бігли, з собою тягли корів, дітей та якісь оклунки з харчами. Мені було тоді чотирнадцять, найменша з дітей, а нас у батьків шестеро було. Ми з мамою в той час на подвір’ї були, потім в погріб ховались, чекали, коли Катерина поверниться – це наша сестра старша, 1905 року народження. Та бомбити коли почали, один зі снарядів впав на сарай, рознесло і його, і стіну нашої хати, і пічку. Тікали й ми, повернулись лише, коли настала тиша. Навколо все диміло. Той присмак гарі наче й зараз відчувається, через скільки років. А коли побачили свою розбиту хату, були у відчаї. Переночували у сусідки, а наступного дня почали свою хату ремонтувати – стіну й пічку нові класти, ногами глину місили та мазали. Корову нашу німці забрали. Допомагати було нікому, батько до війни помер, брата Івана до армії забрали. Згодом лист прийшов – пропав без вістей. Була з нами Рая з малям на руках. То нас ганяли на різні роботи. Мені доводилось копати траншеї, а Рая з коровами в полі орала та сіяла. Коло нашого двору дороги вже не було, ціла безодня з багнюкою. Люди прямо через наш двір дорогу зробили. Якось прийшов до нас німець, весь у багнюці, сердитий, наказав нам сапоги з нього стягувати, та ми відмовились. Він спочатку зняв сам сапога та шпурнув його по кімнаті. Потім підійшов до пічки, відкрив і щось поклав, розвернувся й пішов геть. І пічку розірвало вибухом, пошкодило й стіни. Знову довелось все робити, й стіни, й пічку. Страшно пригадати, скільки знущань натерпілись люди. На Хлібній базі тримали полонених, голодних. То мама перепічок напече якихось, а ми нишком і тим людям носили, коли Рая в нічну зміну на вишкі з біноклем мала чергувати. Катерину німці до Німеччини забрали, на роботи. А коли Барвінкове звільнили, місто поступово стали відновлювати. Запрацювали школи. Я закінчила 7 класів і пішла працювати. Сусідка на пошту покликала. Так на телеграфі сорок років і відпрацювала. А війну, як вчорашній день, пам’ятаю. Дуже болючі ці спогади. Нехай таке лихо ніколи не повертається на нашу землю.
– Ніколи не забуду того дня, – розповідає Раїса Семенівна Обихвіст, – люди біжать, 
галас, страх, паніка, гудуть літаки, в натовпі кричать, танки їдуть ворожі, а я не можу знайти синочка. Йому лише рік був, налякався, знайшла під ліжком. Забрала й з ним на руках теж побігла, ховались в посадці. Далеко не могла йти. До війни на роботі ногу попекла, аж до кістки, то не повністю ще вилікувала, рана ще була відкрита. А наступного дня повернулась до маминої хати, Разом розбиті снарядом стіну й пічку відновлювали. Працювали потім важко, сина доводилось мамі лишати і йти до колгоспу. А якось по дорозі зненацька налетів німецький літак. І один з червоноармійців по ньому почав стріляти з рушниці. Літак розвернувся і по всій вулиці почав гатити. Я кинулась у рівчак сховатись, а там в траві лежали граблі. То в рані й застрягли, в нозі. Довго ногу довелось лікувати. А допоміг саме німець, який на той час жив у нас, сам якісь трави заварював, промивав рану. Барвінкове декілька раз захоплювали німці. То було й таке, що прямо на нашому подвір’ї кухню свою розміщали, і в хаті жили. Одного разу вигнали нас з дитиною, то у сусідки довелось деякий час жити. Маму вдома лишили, змушували їм прислуговувать. Дуже часто збирали німці полонених і пішки гнали через Гаврилівку на Лозову. Мого чоловіка Миколу Терентійовича теж туди в концтабір забрали. Він офіцером був, вдалось втекти. Розповідав, як німці ослаблих людей добивали, а потім продовжували гнати колону натовпом, то люди прямо по тих тілах йшли. Меншого Сашка в армію забрали, служив на Дінці. То я відвідувала його. Зібрала торбу й пішла до Ізюма. А там на річці переправою. Та нам побачитись тільки десять хвилин дозволили, сумку забрали, а мене відправили. Заночувала поруч, та вранці як проснулась, нікого вже не було. Пішла до річки. З гори побачила човен з солдатами. Грошей з собою не було, тож тютюну насипала кожному, щоб човном перевезли через Дінець. Страшно й важко було. До війни голодували, бідували, і після війни ще 1946 рік голодовка була. Дай Бог, щоб люди більше ніколи не знали лиха війни та голоду.
Раїсі Семенівні Обихвіст наступного року в лютому виповниться сто років. Та вона добре пам’ятає події Другої світової війни. Годинами може ділитись спогадами, як бомбили літаки, як горіли цілі вулиці, як забирали німці корів та вивозили вагонами, як їздили танки, стріляла артилерія, як вибухали снаряди та літаки на річці, підірвані партизанами, як стріляли зенітки – і все це супроводжував плач дітей, стогін жінок… Тож бажання мирного неба з її вуст найщиріші. До яких приєднується кожен співрозмовник, приєднуємось і ми.
