Алея памʼяті у Барвінковому. Маленька на зріст жіночка з букетом осінніх квітів неспішно проходить алеєю. Зупиняється біля кожного стенду. Роздивляється портрети Героїв-захисників. Вчитується в прізвища. Хвилька-другу постоє і йде далі.
—Тут десь портрет синочка Наташі Гортюк. Вона у терцентрі працює, мною опікується. Гарна жіночка, добра, працьовита, приємна. Вона як рідна вже мені. А таке горечко звалилося на неї— старшого синочка на війні втратила. Ось йому квіти принесла. Хочу знайти портрет цієї дитини і покласти букетик, — говорить бабуся.
Разом підходимо до стенда Владислава Гортюка. Бабуся вдивляється в світлину, ніби кожну рисочку на обличчі хлопця зафіксувати хоче.
—Красивий, як і мама. Схожий на Наталку. Дуже схожий. Напевне ж і добрим та привітним був, як і вона. А молодесенький який. Йому б жити та жити. Проклята війна, скільки біди принесла на нашу землю, — жіночка витирає сльози. Акуратненько, тремтячими від хвилювання руками, із букету виділяє чотири яскраво-червоні троянди. Кладе на поличку.
Замовкає, ніби поринаючи у свої далекі думки і спогади.
—Я Люся Сергіївна Рева. Хоча вже мені й за вісімдесят, а як називали мене Люсею, так і називають, — почала розмову бабуся. — А я цей парк у Барвінковому знаю як свої пʼять пальців. Я ж у міській комунальній службі не мало, й не багато, а 36 років пропрацювала. І оці деревця садили ми з колегами. Бач які вже виросли. І квіти ми тут сіяли, за порядком слідкували, щоб чистенько й прибрано було. Таку роботу я мала. Колись все в руках горіло, а зараз без сторонньої допомоги вже не обійдуся, отож і обслуговує мене від терцентру Наталочка Гортюк.
І знову бабуся переводить погляд на світлину Героя. Поправляє квіточки на поличці…
—Сам, як квіточка був, а ворог життя хлопцеві обірвав, Війна, проклята війна…
І, попрощавшись, старенька поспішила: до церкви йду, оці жоржини туди віднесу, до ікони покладу, і свічечку поставлю.
Пішла старенька до храму, щоб за всіх Захисників помолитись. Щоб у Царство небесне прийняв загиблих, щоб своєю батьківською опікою огорнув тих, хто зараз боронить рідну землю…
Такий короткий епізод із Алеї памʼяті. Таке коротке знайомство з Люсею Сергіївною— жінкою, чиє дитинство припало на воєнне лихоліття, а на схилі віку— ще одна війна. Жорстока, кровопролитна… І щира молитва бабусі – це теж сьогодні зброя. Сильна зброя проти ворога. Бо йде вона із душі і серця.
Нехай всі наші молитви будуть почуті Господом і всі ми будемо жити в мирі на нашій вільній українській землі!
