У неділю, 26 лютого, у селі Нікополь Гусарівського старостинського округу, мешканці громади провели в останній земний шлях односельчанина Ярослава АНОШКІНА.
Ярославу було тільки 26. Він народився і виріс у дружній багатодітній родині. Закінчив Гусарівську школу, потім Барвінківський аграрний ліцей. Відслужив строкову службу. Працював. Зустрів свою половинку. Покохав дівчину. Став батьком. Були мрії, плани на мирне і щасливе життя. Але… ВІЙНА… Пішов сам до військкомату. Підписав контракт. З перших днів повномасштабного вторгнення країни-агресора на рідну землю Ярослав у зоні бойових дій. Мав поранення. Коротке лікування – і знову в стрій. Смерть настигла його на Дніпропетровщині…
Живим коридором шани під синьо-жовтим українським прапором провели односельчани на цвинтар свого молодого захисника-земляка.
Короткий мітинг-прощання. Виступи старости Інни Гнатко, першої вчительки Нелі Рогової.
Говорили про Ярослава – трудолюбивого, допитливого, доброго і привітного хлопчину, який мужньо боровся з ворогом. Слова подяки мамі за виховання сина. І сльози… Схилився коліном до Яріка високий хлопець у військовому однострої. Це Роман – менший брат хлопця. Він також воює. Також там, де сьогодні спекотно. Приїхав, примчав додому, щоб попрощатися з братом, щоб підтримати маму, сестер, брата.
Дощ… Сльози… Військовий салют… І гучна клятва побратимів: «Не забудемо! Не пробачимо!» Того дня була Прощена неділя. Але пробачити можна не все і не всім. Втрати, смерті, руйнації, злочини «руського міра» … Хіба таке можна пробачити?!
А небо плакало. Плакало за Сином. За молодим юнаком, в якого життя ще було попереду. Який тільки пізнав щастя батьківства, але малесенька донечка зростатиме без татка. Який мріяв створити таку ж багатодітну родину, в якій зростав і виріс сам. Який так любив своїх братів, сестричок. Який хотів і міг би бути опорою для всіх, бо був у сім`ї старшим…
Не склалося. Не судилося. Ярослав АНОШКІН: навічно 26…
Світла пам’ять, тобі, Воїне! Щирі співчуття рідним.
Ірина Столбова
