У селі Малолітки тепер Григорівського старостинського округу сім`ю Крячеків знає кожен. Трудолюбиві батьки, такі ж звичні до сільської праці й двоє синів. Хлопці, як і татко, хотіли на землі господарювати, хліб сіяти/збирати. І сільсьгосподарські спеціальності собі обрали, обоє наш місцевий аграрний ліцей закінчили. Але… Не обробляти сільськогосподарські угіддя їм довелося, а захищати рідну землю, щоб ворожий чобіт не топтав її родючі ниви…
«Хіба я міг колись подумати, що мої сини воювати будуть»
С.І. Крячек все життя механізаторській справі посвятив. У різних господарствах довелося працювати, але місія його була одна: обробляти землю, вирощувати врожай. І зараз Сергій Іванович трудиться у ТОВ «Колос». Працює, як і багато років поспіль, на різній сільськогосподарській техніці. Зазвичай у таку весняну пору у досвідченого механізатора клопіт був про одне: вихід в поле, підготовка до сівби. Нині ж зранку до вечора у голові інші тривожні думки: як там хлопці? Коли подзвонять? Чи все у них гаразд?
–Обоє мої сини воюють. Менший Віталій пішов служити відразу після закінчення училища, ще у 2017-му. Підписав контакт. Повернувся додому, та за спеціальністю в сільському господарстві так і не встиг попрацювати. Війна – і знову взяв зброю в руки, – говорить батько. – Старший Олександр, як і я, працював до війни у ТОВ «Колос». Був на гарному рахунку. Хороший спеціаліст, відповідальний, дисциплінований. А в перший же день повномасштабного вторгнення росії в Україну, пішов до райвійськкомату. Обоє служать, обоє мали поранення…
Болить батьківське серце за синів.
-Поки дочекаюся дзвінка, місця собі не знаходжу, – зізнається Сергій Іванович.- Хіба я міг коли подумати, що мої сини воювати будуть, що на нашу долю випаде ось таке випробування? Якби хто про війну мені сказав раніше, то в очі б засміявся тій людині. А тепер ось бачите, що коїть рашист, скільки горя приніс на нашу землю Ось і пішли мої хлопці на її захист. І я пишаюся своїми хлопцями.
Пишаються своїми чоловіками і дружини Олександра та Віталія. Вони чекають своїх коханих додому з Перемогою.
Олександр і Катерина
Катерина з Олександром разом вже п’ять років. Виховують трирічного синулю Діму. Мешкають у Близнюках, звідки родом Катя. Саша працював у місцевому агропідприємстві, Катя у декретній відпустці по догляду за дитиною. Тихий, спокійний побут. Розмірений ритм життя. Затишок в родині. Мрії й плани на майбутнє… Все це було до 24 лютого 2022 року. А потім…
-25 лютого Саша отримав повістку, 26-го зібрав речі і пішов до військкомату, – розповідає Катерина. – Не хочу пригадувати, як проводжала. На серці була і є тривога. Від того дня вона постійна. Як не хвилюватися? Душа болить. Скучаю дуже. А малий, як побачить Сашу по відозв`язку, так і просить щоразу: «Татко, ну йди вже додому…» Серце кров`ю обливається. Заспокоюю синулю. Пояснюю, що татко скоро повернеться. Треба ще трішки почекати…
І вони чекають. Чекають його коротких телефонних дзвінків. Чекають його заспокійливу фразу «у мене все нормально». Але 19 квітня 2022 року Катерина цих слів не почула. Олександра було поранено. Серйозно.
-Це трапилося на Луганському напрямку. Сашу контузило. Терміново госпіталізували у Лисичанський медичний заклад, потім шпиталь у Краматорську, далі продовжили лікування у Харкові, затим тривалий курс реабілітації у санаторії міста Миргород.. Були ще консультації у фахівців військових шпиталів Києва, Дніпра. Повністю відновитися Саші так і не вдалося. Офіційною мовою це звучить так «обмежено придатний до військової служби». Тепер наш рідненький захисник несе службу в одній із військових частин,- говорить Катерина.
У Миргороді, де Олександр був на реабілітації, Крячки зробили те, що довгий час відкладали на потім, на пізніше. П`ятого травня Катя та Саша узаконили свої стосунки. У місцевому відділі ДРАЦС зареєстрували свій шлюб. І стали законним подружжям.
Цю подію відсвяткують пізніше. Після Перемоги.
Віталій і Ольга
Віталію 24 роки. І вже вдруге він одягає військовий однострій і бере в руки зброю. Вперше це зробив у 2017 році. Пішов на контрактну службу. Захищав східні рубежі України. Має статус учасника бойових дій. Повернувся додому, до мирного життя. І знову приймає відповідальне чоловіче рішення: другий контакт із ЗСУ підписав на початку 2022 року, за кілька тижнів до війни… І відразу потрапив туди, де спекотно, де найтяжче, де потрібні досвідчені вояки, мотивовані, мужні.
-Він у мене найкращий. Він сміливий. Він – мій Герой. І я його дуже кохаю. Знаю, що й Віталій мене кохає. Нам гарно разом. Ми щасливі. І донечка у нас зростає. Наше сонечко, наша принцеса, вся у татків характер. І красунечка, і розумничка, – говорить Оля.
Оля з Віталієм познайомилися коли навчалися в місцевому аграрному ліцеї. Спершу просто товаришували, потім дружба переросла в кохання. Віталій освідчився, зробив пропозицію руки і серця. Одружилися у 2019 році. А вже в день святого Валентина Оля відчула, що при надії, що скоро їх молода сім`я матиме поповнення. Донечка Ніколь принесла неймовірне щастя подружжю. Все б добре було у житті, якби не війна.
Про службу Віталій коханій багато не розповідає. Щоб не хвилювалася, щоб більше турбувалася про себе і маленьку донечку. Хоча сам не раз потрапляв під ворожий обстріл, був на межі життя і смерті. І тільки дивом осколок не потрапив у груди, хоча пробив бронежилет. І контузія під час виконання одного бойового завдання виявилася «легкою» і потреби у медичній допомозі не було. Чи, можливо, й була така необхідність, та Віталій відмовився від неї. Характер у нього такий, що зайвого слова не скаже про себе, себе не береже, більше про інших думає.
–Я щодня молюся, прошу у небесних сил захисту для свого коханого. Я вірю, я твердо вірю, що у нас попереду ще багато років щасливого сімейного життя, – говорить Оля.
Два брати. Два захисники. І в кожного свій шлях до ПЕРЕМОГИ
І ми віримо в це. Віримо, що брати Крячеки з Перемогою повернуться додому і всі разом зберуться за великим сімейним столом. А поговорити хлопцям буде про що. Бо ж крайня зустріч була у них такою короткою і … несподіваною.
Справа в тім, що брати приховували один від одного, що йдуть на війну. Не хотіли, щоб за них хвилювалися. І якою ж несподіванкою була для обох зустріч у Краматорську у перший же тиждень війни – 28 лютого.
Два брати. Два вояки. Два мужніх захисники від того пам’ятного дня кожен пішов на війну своїм бойовим шляхом. І в кожного своя історія. Історія важкого шляху до Перемоги.
А зараз давайте подякуємо батькам за виховання синів-патріотів. Давайте вклонимося мужності братів. Братів по крові і по зброї, які з перших днів повномасштабного вторгнення військ рф стали на захист рідної землі. Давайте побажаємо нашим землякам-захисникам Божої опіки на всіх фронтових шляхах, а їх дружинам – терпіння, сили і витримки.
Ірина Столбова
