Їдемо до Великої Комишувахи. Від Барвінкового сюди якихось 20 кілометрів. По часу дорога коротка. Встигаю пригадати свої довоєнні візити в село. А бувала тут часто. Писала про потужне агропідприємство родини Гаврилюк, з мегакрутою матеріальною базою, добротним офісом, найновітнішою сільгосптехнікою, де вміли вирощувати високі врожаї і впевнено будували плани на майбутнє. Розповідала читачам районки про свинокомплекс ТОВ АФ «Лан», що на в`їзді до села, де за сучасною датською технологією вирощували свиней і поголівя тут стрімко зростало. Робила фоторепортаж з капітально відремонтованого дитячого садочка. Ця будівля перетворилася на справжній казковий будиночок для сільської малечі, де було тепло, красиво, затишно, комфортно. Серію публікацій готувала про відремонтований заклад культури, про урочисті Дні села, які тут збирав чи не всіх мешканців громади. А перед першовересневим обов`язково відвідувала місцеву школу, де щоразу фіксували оновлення класних кімнат, кабінетів. Чимало зустрічей було з талановитими майстрами села. Їх у Великій Комишувасі ой як багато. А вишивальницю Олександру Щебетун, в якої ми були в гостинах буквально за кілька місяців до війни, редакція занесла до місцевої книги рекордів. Її хатина нагадувала автентичний музей вишиванки…
Ось і зараз їдемо до Великої Комишувахи. Їдемо до села, яке з березня по вересень було на передньому рубежі війни. Землю якого топтали брудні берці рашистських окупантів. Село, яке всі ці довгі місяці було у так званій сірій зоні – в нього заходили російські асвобадітєлі, і, під натиском наших захисників не встигши закріпитися, залишали позиції.
–Доблесні сили підрозділів 93 окремого батальйону територіальної оборони та 30 окремої механізованої бригади дали надійний відсіч намірам окупантів. Плани рашистів швидко взяти село і просунутися в напрямку Барвінкового провалилися. 10 вересня Велику Комишуваху звільнили від ворога. Захисники з буковинського підрозділу територіальної оборони підняли над селом прапор України. Про стратегічну значимість боїв і Перемоги наших сил у Великій Комишувасі ще скажуть історики і військові фахівці, я ж відзначу одне – це село стало нездоланним форпостом на шляху ворога, – говорить Барвінківський міський голова Олександр Бало.
Яка ж ти, зараз, багатостраждальна Велика Комишуваха? Забігаючи наперед відповім: якщо є пекло на землі, то воно втілилося в цьому селі. Яке стало поперек горла оркам. Яке не скорилося рашикам. Яке захистили і відстояли наші доблесні захисники.
…Маршрут в село пролягає добре відомою дорогою. Дорогу знаю, а побачене – не впізнаю…Якщо до війни на великокомишуваському пагорбі радував око потужний комплекс сільськогосподарських споруд, то зараз це мовчазний пам`ятник військових злочинів росії, яка прийшла на нашу землю руйнувати, нищити, вбивати….
Переможний жовто-синій стяг майорить на одній із господарських будівель СТОВ «Гаврилюк». Вірніше, на тому, що від неї лишилося. Разом з керівником господарства Олександром Гаврилюком робимо екскурсію територією. Її не впізнати.
Металеві каркаси від колись добротних ангарів для вирощеного врожаю, зіяє чорними віконицями двоповерховий офіс, парк автотракторної техніки нагадує кладовище металобрухту, повсюди вирви, зрешетчені обстрілами металеві та бетонні конструкції.
За словами Олександра Михайловича, тільки вирощеного врожаю тут знищено на 4 мільйони доларів США, а всього збитки завдані господарству оцінюються у межах 20 млн. доларів. Втрачено багато. Але головне – віра збережена. У майбутнє, в Збройні сили України, в Перемогу, в людей.
Поруч – виробничі території ще двох місцевих фермерів. Така ж гнітюща картина. Суцільні руїни…
Нічого живого не лишилося і від ланівського свинокомплексу. Рятуючи поголів`я від обстрілів – ще на початку березня керівник ТОВ Олександр Курочкін просто відкрив двері приміщень і випустив більше 200 підсвинків на вулицю. Вивезти чи евакуювати тварин не було можливості – село щоденно перебувало під інтенсивним бомбардування. Не випустив би – згоріли б тварини чи загинули під руїнами.
…В село тепер можна проїхати без перешкод – місток через річку вже зроблений. Відремонтована й основна траса, що веде з Ізюму на Слов’янськ, і тільки свіжозаасфальтовані відрізки шляху нагадують про вибоїни та вирви. Вулиця Гагаріна зустрічає першим зруйнованим будинком. Двір – пустка. Якою мала б бути сила вибуху, щоб отак поранити споруди?! Чи вернуться сюди господарі – питання. А ось у сусідньому будинку люди вже господарюють. Юрій та Валентина Іщенки повернулися з евакуації. Далеко не виїжджали – тут поруч, у сусідню Новомиколаївку. А як тільки село звільнили – відразу ж додому. Хату відновити не вдасться, – бідкається Юрій. – Її трусонуло так, що із фундаменту з`їхала.
Зимувати готуються у сарайчику – трудяга-господар сам його під житло переоблаштовує (історію родини читайте в наступному номері газети).
Повернулося додому й подружжя Жукових. Жодного цілого вікна у хаті. Покрівля в дірках, хоч на небо дивись, стіни в тріщинах. Поранена хата, кухня, господарські будівлі. Але ж своє. Якось перезимуємо, – говорить жінка.
Йдемо вулицею далі до центру. Кожне наступне подвір`я – картина жахів. Руїни, руїни, руїни…
–У нас в селі нараховується 316 дворів, – говорить староста Вікторія Мухіна. – І жодного вцілілого. Розумієте – ЖОДНОГО!!! Ступінь руйнції різна – від зрівняного із землею будинку до вибитих вікон, дверей, посіченого шиферу на покрівлі. Та хіба тільки хатам не пощастило?!
Центр села – як кадри із фільму жахів. Від приватного ошатного кафе лишилася тільки цегляна коробка із стін, а в будівлі сільського будиноку культури та бібліотеки й стіни купи не тримаються. Розходиться по швах споруда, яка до війни була окрасою центру. Навпроти – обвуглена пустка торговельного комплексу. А далі… Далі двоповерхова будівля школи. Історична будівля. Міцна. Добротна. Вона в роки Другої світової війни вистояла. 
Її фашисти не зруйнували. А рашисти не оминули. Перший удар по Великій Комишувасі прийшовся саме по школі. І вона не витримала. Завмерла вмить. Нічого не лишилося і від острівка щасливого дитинства – дитячого садочку. Тільки бетонні конструкції якоїсь неправильної форми. І все. А яку ж красу тут десятиліттями створювали.
Все знищено. Двоповерхова офісна будівля, де працювала сільська рада та медична установа, також лякає своїм виглядом. Обвуглена, чорна ззовні, а в середині випалені вщент службові кабінети…
Прямуємо на вулицю Виноградну. Ніхто сюди не ще повернувся жити. Та й чи повернеться коли. Тут ремонтувати нічого. Хіба що пускати хати під бульдозер і починати все з нуля…
Йдемо непоквапом. Руїни… Поламані, понівечені бетонні стовпи. Заплутані обвислі дроти. З бур`янів проглядаються уламки різного смертоносного залізяччя. Застигла на місці військова техніка. Понівечена. Обвуглена. На декотрій чітко читається літера Z. Кажуть, що рашики у кожному дворі своєї техніки наставили. Закріпитися хотіли. Позиції свої зміцнити. Не вийшло…
А які тут хати? Важко підібрати слова, щоб побачене описати. Не можу повірити, що це реальність. Таке враження, що це декорація якогось знімального майданчика. Про чужу війну. Не нашу, і не з нами. Але це правда. Жахлива правда.
Зупиняємося біля кожного двору. У кожному – біль. Людське горе. Трагедія. Біда. Це зараз. А колись… Недавно. До війни. Всього лиш 8 місяців тому тут було все по-іншому.
По вцілілих фрагментах осель можна простежити смаки, вподобання і комфорт та облаштованість побуту їх мешканців. Українські килимки на стінах і вишиті рушники, плазмові телевізори і яскраві гардини, сучасні шпалери і натяжні стелі…
– Ось в цій оселі багатодітна мама Марина Мусієнко вчила уроки із своїми дітками і готувала їм смачні сніданки та обіди. І тут було тепло, затишно й комфортно. А в цьому будинку мешкав Василь Калініченко з дружиною, внуків ростили, на ноги ставили. А це була хата вчительки початкових класів Світлани Котляр – гарна людина, і педагог хороший. Це подвір`я родини Гапури – трудолюбиві люди, господарство тримали, обійстя своє облаштовували. Скільки праці кожен вкладав у свій дім, про зручності дбали, про комфорт. А тепер роз`їхалися хто куди. По всьому світу порозкидала війна. А як жили ми дружно, тихо, спокійно. Кому ми заважали? За що нам таке випробування? – Вікторія Мухіна біля одного будинку стишує ходу. На мить зупиняється. – Це моя хата. Я тут жила. Бачите, що від неї лишилося? Що тут можна зробити? Заходжу щоразу до хати і серце кров`ю обливається. Тут все своїми руками зроблено. Тут свій добрий слів залишив вже покійний чоловік. Все майстрував, лагодив, до діла доводив, ремонт давав. А тепер? Пофотографую оці руїни, а потім видаляю, щоб не плакати. Сама собі кажу – не буду більше робити кадрів. Щоб душу не ятрити. А не можу – ось знову фотографую…
Зробила цілий альбом світлин і я. Для історії. Для пам`яті. Для того, щоб розказати всім про злочини російських асвобадітєлєй на прикладі нашого невеличкого села. Від чого рашисти «освободили» мешканців Великої Комишувахи? Від мирної праці на родючій землі? Від своїх будинків, які роботящі сільчани цеглинка за цеглинкою роками, десятиліттями споруджували? Від дитячого садочка, школи, клубу, бібліотеки, магазинів? Від цивілізації? Від можливості цікаво відпочивати, розвивати свій талант і радіти кожному мирному дню?
…Кадри ніби у мовчазному крику. Як і саме село. Велика Комишуваха кричить… мовчки. Виявляється, що так буває. Кричить кожен поранений чи вбитий будинок. Кожна вулиця, кожен шматочок пошматованої смертоносним залізом землі. І хочеться хоча б на мить заплющити очі від цих жахіть, а відкривши їх – знову побачити Велику Комишуваху мирною, квітучою, багатолюдною. Як до війни… А до березня 2022 року, до початку масованого ворожого обстрілу у селі мешкало більше 400 осіб. Зараз тут 17 мешканців.
– Нам не дозволяли сюди повертатися. Кажуть, що це небезпечно. Сапери ще свою роботу не зробили. Та й які тут умови для життя? Ні світла, ні газу, ні звязку, ні інтернету. Нічогісінько. Але ми не дослухалися. Приїхали. На руїни, але повернулися. Бо тут ми ВДОМА. Знаєте, який сильний поклик рідної землі, – пояснює своє повернення до села Наталія Жукова. Її історію ми також розповімо пізніше.
…Ми зазнаємо втрат. Російський агресор нещадний: зруйновані будинки, господарські споруди, об’єкти соціальної сфери, критичної інфраструктури… Люди втрачають все. Але від цього стають ще згуртованішими й злішими. І наша злість на ворога, як і любов до землі, до свого рідного села, додають сили переборювати труднощі. Зміцнюють віру в Перемогу. І наближають її.
