Мешканець села Африканівка, 48-річний воїн Олександр МІРОШНІЧЕНКО помер в одному із шпиталів Дніпра через зупинку серця
Олександр МІРОШНІЧЕНКО родом із Куп`янщини. Там народився і виріс, звідти пішов навчатися до Липковатівського технікуму. Здобув професію агронома. І вже дипломованим спеціалістом приїхав на Барвінківщину. Мешкав в Африканівці, працював у місцевому господарстві.
Олександр Анатолійович хоч і був приїжджим, але швидко став у селі своїм. Мав багато друзів, був душею компанії і незамінним гравцем у місцевій футбольній команді.
Тут, в Африканівці знайшов свою другу половинку – з Людмилою Пустоутовою прожив 27 років у цивільному шлюбі. Тут народилася його донечка-красунечка, яку татко безмежно любив і балував. І ім.`я дівчинці дав подвійне Єлізавета-Євгенія. Мріяв і хотів, щоб у донечки і щастя було подвійним і доля слалася широкою світлою дорогою…
Заради родини, миру та спокою на рідній землі у вересні 2020 року добровільно пішов до Збройних сил України. Проходив кілька навчальних вишколів у Львові, тримав першу лінію оборони на гарячих позиціях Донеччини. Учасник бойових дій ніс службу у славнозвісній 93-ій бригаді Холодний Яр. Останній період часу був на Дніпропетровщині.
– Про службу чоловік розповідав небагато. Та я й не розпитувала зайве. Більше турбувалася про його здоров`я, бо мав операцію на серці, переніс травму. Та Сашко тримався. Не скаржився особливо. Мені все наказував, щоб донечку берегла, щоб за себе думала, – розповідає Людмила Вікторівна. – Ось і під час останньої зустрічі, коли на дві доби вирвався додому, ми більше говорили про свої сільські домашні справи… Хіба я могла подумати, що отой його приїзд на свято Стрітення Господнього буде останнім. Вранці 15 лютого я Сашу провела в дорогу. А вже ввечері його телефон не відповідав.
Олександр Мірошніченко помер в одному із шпиталів Дніпра. Зупинилося палке серце Воїна, Захисника…
Проводжали в останню путь Олександра Мірошніченка всім селом. Зібралися друзі, колеги, футболісти. Чин відспівування новопреставленого воїна Олександра звершив настоятель місцевого храму Архангела Гавріїла отець Михаїл.
– Не можу оговтатися від втрати. Не можу повірити, що більше не побачу й не почую голос свого Саші. Не знаю, як далі жити… Олександр був опорою нашої сім`ї. Знаєте, він вмів знайти вихід з будь-якої ситуації, мав багато друзів, яким сам допомагав і які йому спішили на допомогу, коли треба було. Доньці тяжко… Син мій у глибокій скорботі, сліз не стримує. Він хоч і нерідний Олександру, але вважав його татком і зростав з його батьківським теплом і турботою. Нам так тяжко всім, – крізь сльози говорить Людмила Вікторівна.
Важко рідним. Важко всім нам. Важко втрачати земляків. Важко прийняти жахіття війни, неможливо змиритися з горем, бідою, втратами, які принесли на нашу землю рашисти.
Світла пам’ять тобі, Воїне! Спочивай у Небесному війську. Твої бойові побратими дали клятву помститися ворогу за кожне забране життя…
Ірина Столбова.
