Вчора барвінківська земля прийняла на вічний спочинок Олександра КОВАЛЬОВА.
Героя, який у боротьбі з рашизмом віддав найцінніше – своє життя. Героя, який загинув, наближаючи світлий день перемоги. Героя, для якого війна розпочалася не з 24 лютого 2022 року, а з далекого 2014-го.
Учасник АТО, молодший сержант Ковальов одним із перших записався у загін територіальної оборони. Він не міг сидіти вдома, коли ВІЙНА, коли ворог віроломно вторгнувся на рідну землю. Пішов, щоб захищати своїх рідних, всіх нас. Пішов, щоб повернутися додому з Перемогою. Та не склалося. У перші дні липня Олександр Ковальов прийняв свій останній бій.
«Ми з Сашею разом з перших днів війни»
-Ми з Сашею разом з перших днів війни. Ми тримали рубежі на Ізюмському напрямку, коли там було справжнє пекло. Ми зривали мости перед самим носом у кацапів, – розповідає побратим загиблого, наш земляк Євген Тимченко.
– Сашка – Герой, мужній, сміливий воїн. Оптиміст, весельчак, добряк за натурою своєю. Він ніколи не впадав у відчай, тримався сам бадьоро і такий дух підтримував у загоні. З ним було легко, просто, надійно і впевнено. А ще Саша домовитий і господарський чоловік. Він умів облаштувати з нічого якісь зручності в окопі чи в бліндажі. Знайде якусь на перший погляд непотрібну річ і пустить її в діло. Руки мав золоті. Не можу повірити, не можу усвідомити і сприйняти, що Сашки немає. Для мене це тяжка втрата.
Ми оте ізюмське пекло пройшли вчотирьох – я разом із Сашею Пащенком, Сашею Ковальовим та Юрою Сидорченком. І вже двох хлопців я втратив. Кращих хлопців. За два тижні пішли у небесне військо обидва моїх Олександра… Це дуже тяжко. Дуже…
«Я реєструвала Сашин шлюб, а тепер ось виписую свідоцтво про його смерть»
-Сашко – мій друг дитинства. Ми виросли на одній вулиці. Він товаришував із моїм старшим братом, а я, меншенька, бігала за ними хвостиком. Мені з ними було надійно, вони були моїми захисниками. І далі по життю ми йшли якось разом. Товаришували, спілкувалися, – ділиться барвінківчанка Марина Хоружа. – Я Сашин із Женею шлюб реєструвала. Це було у 2014 році, я працювала у відділі РАЦСу, і мала можливість першою привітати їх з цією урочистою подією у їх житті.
Це дуже гарне подружжя. У сім`ї троє дітей. Старший Андрій, якому вже 25 років, не кровний син Олександру, та батьківську любов і турботу хлопець отримував саме від нього. Донечці Дашуньці 13 рочків, Гордійчику ще немає й шести. Йому скоро день народження і татко вже не привітає синулю, не обійме, не поцілує. Серце на шматки розривається.
Колись я шлюб цього подружжя фіксувала, а зараз як спеціаліст державної реєстрації актів цивільного стану, маю виписати ще один офіційний документ для Ковальових. Тепер вже для вдови – свідоцтво про смерть Олександра. Як же боляче на душі. Як не хочу в це вірити…
Пішов у Вічність наш Герой. Обірвала війна його плани на мирне життя. А він так мріяв про нову сімейну домівку. Мріяв про щастя своїх діток. Він хотів, щоб зростали вони у мирній країні, під мирним українським небом. І за здійснення цієї мрії він поклав своє життя.
Олександру Ковальову у жовтні був би день народження. Та не зустріне він свою 47-у осінь. Олександру назавжди буде 46. Не зустріне й Перемогу над ворогом, яку він так наближав і про яку так мріяв. Але Перемога буде. І діти Героя можуть пишатися своїм татком, який захистив їх та мільйони українських дітей від рашистів.
Вічна пам’ять тобі, Герою! Дякуємо за Подвиг! Не забудемо! Не пробачимо кожного загиблого Захисника. Бо кожен з них – кращий. Кращий син України, патріот рідної землі.
Щирі співчуття рідним.
Ірина Столбова.
Автор головного фото – Андрій Правицький. Дякуємо всім, хто поділився світлинами.
