«Дах пробило, мене на дивані засипало груддям. Чоловік, у прямому сенсі, відкопував мене»
Історія мешканки села Нова Дмитрівка Тамари КАПУСТНІК. Її родину, як і всіх односельчан, війна зробила безхатьками…
-Я у Новій Дмитрівці мешкаю із 1975 року. Вийшла сюди заміж, так і лишилися тут. За 47 років село рідним стало. Тут донька у нас з Іваном народилася, тут онуків у гості зустрічали.Жили не бідно, й не багато, але мали все, що треба. І в хаті ремонт давали, і меблі купували, і вся сучасна побутова техніка у нас була – від мультиварки до морозильних камер та телевізорів плазмових. Все було. І господарство тримали, з молоком-м`ясом були. Машину купили, щоб було чим у місто виїзджати. Все самі надбавали. Ніхто не допомагав, та й ні від кого ми помочі й не чекали. Все самі… Своєю працею. І все втратили в один момент…
«Прилітати» до нас почало вже в березні. Сипало із неба, діставало із землі. Люди почали виїжджати. Ми з чоловіком трималися, хоча й було страшно. Спокою не мали ні вдень, ні вночі. Донька зі слізьми просила, щоб виїхали. А я ні в яку: поки хата моя стоїть, я тут лишатимуся. З хати нікуди…
На початку квітня ще й прихворіла – маю цілий букет болячок: і цукровий діабет, і гіпертонія. А тут ще й нерви, стреси. У 20-их числах квітня злягла повністю.
Доба перед Великоднем була найжахливішою. Як кажуть, під ногами горіла земля. І все сипало, сипало з неба. Іван забіг до хати, кричить, що треба ховатися в погріб. А я встати не можу. Руки, ноги як відняло. Він тільки за поріг – а тут і «гостинець» рашистський прямо в стелю. 
Дах пробило, мене на дивані засипало груддям.
Чоловік, у прямому сенсі, відкопував мене, наволоком потіг до підвалу. Тільки на поріг, а воно як бахне – вирвало двері у погребі прямо з одвірком.
Тоді вже Іван і не питав нічого – завів машину, всадив мене в салон. І ми поїхали. Навколо стріляє. І попереду –вибухи, і позаду. Тільки за село виїхали – застрягли у багнюці. Врятували свої хлопці військові. Наші «Жигулі» витягнути легковиком їм спершу не вдалося. Тоді командир по рації попросив підмоги у побратимів. Підспів КамАЗ, він і буксирував нас на трасу.
До Барвінкового ми мчали швидко, ні ям, ні пагорбів не бачили. Думка була одна – мерщій із цього пекла. І вже коли приїхали у місто до знайомих, побачили, що колеса на нашій автівці вивернуті. Як їхали – одному Господу відомо.
Наступного дня нас забрали у Черкаську область – туди з Курульки евакуювалася раніше наша донька Наталка. До неї поїхали й ми.
Знаєте, є вислів – «голодні й босі». Так це про нас. Бо з рідної Нової Дмитрівки ми виїхали ні з чим. Чоловік тоді рятував мене хвору і безпомічну. Взяли тільки документи. І більше нічого. Я тільки на другий день зрозуміла, що … боса. В одних шкарпетках. У чім лежала на дивані, в тому Іван і виніс із хати і вивіз із-під обстрілів. Тут лягати на стаціонар у лікарню – а в мене з одягу нічогісінько. Ні черевиків, ні халатика. Дякувати добрим людям, допомогли. І продукти приносили, і одежину. Я плакала. Сліз не могла стримати. Не звикла ось такою бути безпорадною. Звикла сама іншим допомагати. І ніколи не думала, що в такій безвиході опинюся сама.Отак і живемо на чужині – у маленькому будиночку на дві кімнати. З донькою та чоловіком. Була надія, що повернемося таки в село, додому. Але…
Як тільки на Ізюмському напрямку наші Збройні сили здобули перемогу, ми відразу ж поїхали в Нову Дмитрівку.
Побачивши свій двір, я не плакала, я кричала. Кричала якимось нелюдським криком. Голос виривався із самої середини. Я не могла оговтатися. Не могла зрозуміти, збагнути, усвідомити, що так може бути. Що це моє подвір`
я, моя хата, моє все. Що воно було і… його нема. От нічого нема. Одні руїни. Що зруйноване, а що вкрадене. Я ніколи нікому в житті не бажала зла. А зараз ось хочу попросити Божої кари тому, хто пограбував наші оселі.Отаким був наш візит додому. Наплакалася, накричалася і з раненим серцем повернулися на Черкащину. Повезли туди світлини руїн. І біль у серці. Тяжко. Дуже тяжко втрачати домівку. Як жити далі – навіть не знаю. Розумію, що вороття в Новодмитрівку не буде. Та хотілося кудись ближче до рідного краю. Я так за всім сумую… За минулим. За дорогим серцю місцями. За односельчанами.
Будь проклята війна. Проклинаю «асвабадітєлєй», які забрали у мене, і у тисяч таких, як я простих людей, все, зробивши нас безхатьками. Не буде їм прощення!
Записала Ірина Столбова
Фото надані Т.Капустнік
