Антоніні Порфиріївні Мандрикіній із села Червона Поляна 29 січня 85 років. Її раннє дитинство припало на роки Другої світової війни. А на схилі літ довелося зазнати й жахів війни з росією. Дві війни на одну долю. Хіба могла думати/гадати сільська роботяща жінка-трудівниця, що війна знову торкнеться чорним крилом її й так нелегкого життя.
Батько не повернувся з фронту, мама рано померла
Народилася Антоніна в багатодітній родині. Їх у батьків було п’ятеро. Тоня татка зовсім не пам’ятає. Була крихіткою, коли він пішов на фронт Другої світової війни. Старша сестричка Маруся розповідала, що мама дуже кричала й плакала, коли проводжала коханого у військо. Ніби відчувала, що після тих проводів не буде більше зустрічей. Так і сталося. З війни Порфирій в родину не повернувся. Прийшла на нього похоронка – загинув смертю хоробрих. Де його вбито і де похований – так ніхто й не дізнався.
Недовго горювала без коханого й солдатська вдова: померла ще й сорока років не мала.
-Хворіла дуже мама. Працювала багато, щоб нас п’ятьох прогодувати. Отак у праці, як свічечка згоріла. Недуга забрала неньку, – розповідає Антоніна Порфиріївна. – Якби лікувалася, то, напевне б, ще пожила на цьому світі. Та хто до тих лікарів звертався? Яка тоді, після війни, в селі медицина була? Поховали маму. Ой, як ми, дітвора плакали. Слізьми умивалися. П`ятеро сиріт лишилося у хаті. Бабуся, таткова мама, бідкалася тоді: мовляв, що з вами робити – те молоде, те мале. Як жити будете далі?
А вони жили. Купки трималися. Один одного підтримували. До роботи відразу всі взялися. Надіятися ні на кого було. Тільки самі на себе.
-Мені чотирнадцяти рочків ще не було, а я вже на колгоспний тік пішла працювати, – продовжує пригадувати бабуся. – Мала, худа, а які важкі лантухи із пшеницею тягала. Отак з колгоспу вже й не виписувалася. Все життя пропрацювала у сільському господарстві. На різних роботах була. На курятнику працювала, на телятнику, на свинарнику. Скрізь важким був труд. Та й де в селі легкий знайдеш?
“Коли працюю, їсти-пити забуваю…”
Хоча його, отой легкий труд, А.П. Мандрикіна ніде й не шукала. Роботи ніколи не боялася. Ні колгоспної, ні своєї домашньої. З чоловіком Іваном велике господарство тримали – корова, телята, свині, кози, птиця. Та й городу не один десяток соток. Все встигала. Всюди лад був. І дітей у родині Мандрикіних змалку до праці привчали. Двоє синів і донечка – найперші помічники по господарству.
Отак у праці, у звичних сільських клопотах і життя пролетіло. Ось вже й 85-а зима на порозі. Діти давно батьківську хату полишили – своє особисте життя влаштували. Чоловік Іван в 55-літньому віці у засвіти пішов. Одненька в хаті лишилася. Воно б і відпочити можна було, і спокій натрудженим рукам дати. Та де там?! Вже й розмінявши дев`ятий десяток Антоніна Порфиріївна і корову порала, і свиней та кіз тримала. І город завжди був, як лялечка. Чистий, жодної бур’янинки.
-Я, як вийду на город, то можу до вечора полоти. Їсти-пити забуваю. Мені головне – впоратися з роботою. Про інше й думки не маю. Сусідка, молодша за мене, все приказує – ви б відпочили, Порфиріївно, як так можна, не розгинаючись, цілий день город сапати. А я їй у відповідь – справлюся, тоді й відпочину, – каже жінка.
А хіба можна в селі всю роботу переробити? На городі порядок – берися за квітник чи садок. Ой, а клумби у бабусі з весни й до пізньої осені грають різнобарв`ям. Її подвір`я у Червоній Поляні по розкішному квітнику впізнати можна.
“А співати я любила і зараз люблю”
На вік і втому довгожителька не нарікає. Скаржитися не в її правилах. Вона й після важкого трудового дня бігла до клубу на концерт чи на репетицію.
-Ну люблю я співати. І танцювати я завжди була першою. На весіллях чи проводах в армію ото вже відгуляємо. Веселі у нас в селі свята були. А пісень не тільки на торжества співали. Бувало, їдемо в поле на бурячні ланки – і пісню заводимо. Пораємо худобу чи птицю на фермі – і обов’язково з піснею. Багато пісень знаю – і народних, і частівок. Не забула їх і сьогодні. Хочете, заспіваю?
Друга війна в її долі: ховалася в погребі, на город “прилетіло” оте страшне залізяччя
І тут я зроблю відступ. Щоб знову повернутися до війни. До другої війни у долі цієї неймовірно оптимістичної сільської жінки.
-У наше село ракетки прилітали із самої весни. Гепало так, що хати двигтіли. Багато людей звідси виїхали. А я лишилася. Діти наполягали – давай, мамо, вивеземо тебе туди, де спокійніше. А я ні – і все. Тут лишуся. Ніякої евакуації мені не треба. Тут моя хата і я тут буду, – розповідає сільчанка. – Їх заспокоюю, а сама ж то боюся. Хоча вигляду не подаю. Не хочу я зі своєї хати нікуди їхати.
І не поїхала. Пережила у рідному селі всі ці жахи. А обстріли Червоної Поляни були. І серйозні. І хату старенькій пошкодило. Дах увесь у дірках, світився, хоч зірки рахуй. І в город прилетіло оте страшне залізне лихо, що встромилося у її акуратні картопляні грядки, нерозірвавшись. Онука викликала саперів, щоб забрали з бабусиної присадибної ділянки отой смертоносний «гостинець» окупантів. А міг же він зірватися. А хата ж зовсім поруч. І погріб у кількох метрах. Могло б біди наробити…
Дивом вціліла. І життя своєму маленькому песику Тюльпанчику зберегла. Це його бабуся обіймала й притискала до себе, коли сиділа у погребі, рятуючись від бомбардувань.
…Про свою першу у житті війну Антоніна Порфиріївна знає тільки із розповідей старшої сестри. Та й що може пам’ятати 4-річне дівча? А ось жахіття цієї російської війни живі і свіжі. Вони – ще не загояна рана. Це дах на хаті, хоч і важко, але можна відремонтувати, дірки залатати. Але зарубцювати душевні рани і страхи – набагато складніше. І чи взагалі вони лікуються…
Та не той у ювілярки характер, щоб впадати у відчай чи в депресію. Загартована життєвими труднощами, Антоніна Порфиріївна після всього пережитого зберігає оптимізм і життєствердність. Зимує у відремонтованій хаті. Радіє приїзду дітей. Приймає від них щедрі гостинці. Планує свої весняні клопоти на городі та квітнику. І співає… Свої улюблені пісні. І гостям своїм на ювілей заспіває. Обіцяє і в місцевому клубі заспівати, коли концерт до дня очікуваної Перемоги над рашистами тут влаштують. Яку заспіває, ще не визначилася. Але концертний номер від ветерана праці і сільської сцени обов’язково буде.
Тож давайте всі разом привітаємо ювілярку з її 85 днем народження. І побажаємо міцного здоровя і активного довголіття. Хай буде тільки так. І не інакше.
Ірина Столбова
Фото із сімейного альбому ювілярки
