Сьогодні на передній лінії боротьби з російським окупантом воюють два рідних брати – Максим Гарбузюк та Антон Зекун – наші земляки, вихідці із села Рідне. І якщо для більшості з нас війна почалася з трагічного 24 лютого цього року, то вони на захист незалежності і цілісності нашої країни стали значно раніше.
МАКСИМ
Старший із братів Максим Гарбузюк уже у 2015 році набув статусу учасника бойових дій. Саме в 2015-му його по мобілізації призвали на службу. Потрапив у прикордонні війська. Ніс службу у прикордонних зонах Донеччини – і Піски, і Маріуполь, і ще багато інших “гарячих” точок бойової мапи сусіднього Донбасу.
24 лютого 2022 року зустрів у Краматорському прикордонному загоні, де і нині несе службу.
АНТОН
Антон ЗЕКУН, менший із братів, одяг військовий однострій навесні 2013-го.
Тоді його, звичайного сільського хлопчака, призвали на строкову службу. Він не ухилявся, не ховався і не шукав підстав відтермінувати призов. Як справжній чоловік розумів – він має пройти школу армійського гарту, виконати свій обов’язок по захисту України.
Служба легкою не була. В Україні розвивалися буремні події. І він був у їх епіцентрі. Київ, Майдан, Революція Гідності… Він разом з побратимами з підрозділу внутрішніх військ всю зиму чатував під Верховною Радою. Був наказ, і він його виконував.
А потім їх, 19-річних хлопців, кинули на першу лінію під Слов’янськом. Буквально, в перші дні спекотних подій на Донбасі… Скільки юнак пережив і побачив – знає тільки він. Ділитися не любить і багато не розповідає. Назви міст, через які проліг армійський шлях військовослужбовця, говорять самі за себе – Луганськ, Бахмут…
А скінчив службу, тільки встиг вільно дихнути, і знов… І знов він на передовій. Зараз воює десь під Святогірськом… Де конкретно – навіть матусі не каже. Лише заспокоює рідненьку, мовляв, не хвилюйся, у мене все гаразд, тільки бережи себе. А я з повернуся з Перемогою…
МАМА
Такі заспокійливі слова чує Катерина Зекун від обох своїх Захисників-Героїв. Матусине серце радіє кожному телефонному дзвінку з передової. І тривожиться щоразу, коли затягується пауза у спілкуванні. Мама розуміє, що вони там, де спекотно, де не завжди є мобільний зв’язок… А, все ж, серце не на місці… І тільки почувши рідний голос, відлягає тривога. А ранок зустрічає, і день проводжає молитвою до Господа. Просить Божої опіки та захисту і для своїх дітей, і для всіх синів та доньок, які боронять неньку-Україну.
…Мама чекає синів. Чекає, на жаль, не вдома. Виїхала з рідного села, бо хату орки пошкодили. Евакуювалася. Але після Перемоги обов’язково повернеться у своє Рідне. І, разом із синами, відбудують оселю, наведуть лад у дворі.
-Не буду говорити за всіх земляків, скажу за себе – я пишалася і буду пишатися своїми хлопцями. Вони не з тих, хто ховається, як щурі, хто пересиджує війну у тихих регіонах. Хай це буде на їх сумлінні. А мої сини воюють. І як мама, я благословила їх на Перемогу, – говорить Катерина Зекун.
