Це село у нас називали маленькою українською швейцарією. Хоча не тільки у нас і не тільки ми. Про цю мальовничу оазу краси і унікального природного ландшафту знали на всій Слобожанщині і не тільки. У Курульку у літній період часу приїжджала дітвора з усіх усюд. Навіть з Грузії був десант відпочивальників. Популярний табір «Барвінок» збирав тут юнь 15 прекрасних років. Той, хто хоча б раз побував у Курульці – обов’язково мріяв повернутися сюди знов. До чистого повітря, цілющих джерел, розкішних лісів, співу пташок.
До війни Курулька була райським куточком. Зараз – місцем, що втілило в себе пекло російської війни. Місцем, де в кожному будинку, на кожному квадратному метрі землі можна і треба документувати військові злочини країни-агресора.
Взяти штурмом село ворогу не вдалося
«Російські окупанти намагалися вести штурм у напрямку села Курульки Харківської області, але відійшли» – читаю у зведенні Генерального штабу від 14 липня 2022 року. Потім була ще не одна спроба прорвати лінію фронту і зайти у село. Курулька, як і сусідні населені пункти, довго залишалося під прицілом противника. Більше шести місяців обстрілів! З якої тільки зброї не били по Курульці! Обстрілювали із танків, ствольної артилерії, реактивних систем залпового вогню. Тут було спекотно і в дощову весну, і в жарке літо. Не висотою стовпчика термометра ту спеку визначали, а смертельним і руйнівним вогнем зброї.
Збройні Сили України давали щораз рішучий відсіч. Курулька не підкорилася оркам. Вистояла. Вижила. Але якою ціною…
– Я щороку 1 вересня, хоч і школа у Курульці вже не функціонувала, приходила до навчального закладу. Для мене Курульський НВК – це життя, це Тут я напрацювала свій піввіковий педагогічний стаж, із якого – 36 років директорського. Це моя душа і місце сили, – розповідає колишня директорка школи Лідія Єфремова. – Цьогоріч я в перших числах вересня теж приїхала до Курульки. Умовила наших військових провести мене до школи. Сказала хто я і що для мене значить та установа. І ми пішли. Армійці просили йти за ними «слід у слід», бо дорога туди ще небезпечна. Чим ближче підходила до території закладу, тим частіше калатало серце… Я не побачила звичного красивого, охайного, прибраного подвір`я, наших затишних будівель, корпусів табору, які були розфарбовані, мов казкові теремочки. Натомість – руїни. Купи будівельного сміття. Шквалу обстрілів не витримали ні цегла, ні метал… Все понівечене. Все. Як на все це без сліз і болю дивитися?
Зітерто з лиця землі цю оазу краси і спокою
Нема тепер табору «Барвінок». Не буде куди кликати на відпочинок дітвору. Та хіба тільки табору нема. І будівлю сільського фельдшерського пункту пошкоджено, і приватний магазинчик «поранений».
Нема якщо не пів села, так доброї його частини. До війни тут було більше 30 житлових будинків, в яких мешкало майже 60 сільчан. А зараз жодної хати вцілілої, а тих, які хоч якось ремонтуються -можна по пальцях порахувати.
«Нашу хату розбило, переїхали ось у дядьків будинок»
З-поміж зруйнованих дворів на вулиці Труда пощастило хоч якось вціліти будинку, де тепер зимує родина Кіяшків.
-Найстрашніше у нас почалося 12 квітня. Не можу описати як все це було. Був жах. Справжнісіньке пекло, – розповідає Світлана Кіяшко. – Це був такої неймовірної сили мінометний обстріл, що земля здригалася під ногами. Дві доби обстріли не припинялися. Військові наполегливо просили всіх нас виїжджати із села. Самі допомагали евакуюватися. Ось і мене разом з пораненим Володимиром Капраном (це мій дядько) наші армійці 14 квітня вивезли у Слов`янськ. У селі залишалося ще десь 20 курульчан. Наступного дня військові вивезли ще десятьох, – продовжує пригадувати Світлана. – Мій татко евакуювався сам вже 19 квітня. Через п’ять діб наші хлопці вивезли із Курульки останніх мешканців – пораненого Володимира Нікіфорова та Сергія Прихожай із дружиною. Їм снаряд прилетів прямісінько у хату. Військовим довелося подружжя витягували з-під завалів. Врятували. Вирвали у смерті…
В евакуації родина Кіяшків довго не затрималася. За кілька місяців повернулися додому
-Що і як було тут в той період, то вам тільки хлопці військові розповісти можуть. Нас в той період часу нікого в селі не було, – продовжує розповідь Світлана. – Тільки он гляньте біля нашої школи що накоїли прокляті орки. Тут яма на ямі. Таке враження, що гради били суцільним прицілом, касетки рівненьким рядочком лягли. Он і зараз в землі стирчать.
…У Курульці мешкає небагато – всього семеро людей. Чотири хатини мають своїх господарів. Прооперований після поранення Володимир Нікіфоров в Курульку таки повернувся, не зміг жити у чужих краях. Підремонтував хатину і зимує в рідних стінах. Любов Дяченко, Віктор та Ніна Прихожай теж вдома зиму зустрічають. Світлана Кіяшко разом з татом і мамою також Курульці. Тільки не в своїх хаті. Її зруйновано майже до фундамента. Знайшли прихисток у будинку свого дядька Володимира Капрана. Відремонтували його, дах залатали. Тільки ось без господаря. Помер Володимир Іванович. В госпіталі з пораненої руки осколок вийняли і рану підлікували. Та додому не судилося повернутися – помер на Близнюківщині, куди евакуювався пізніше. Серденько не витримало пережитого. Медики констатували причиною смерті серцеву недостатність.
Ось таке тепер життя у Курульці. Електрики нема. І поки її відновлять, представник міської ради Дмитро Сухар та староста Тетяна Рева привезли у село два бензинових генератори. Їх коштом міського бюджету придбали спеціально для мешканців тих населених пунктів, які до сьогодні залишаються без енергопостачання.
Отак і переживає воєнну зиму Курулька й курульчани. Їх мало. Всього жменька. Та тримаються рідного села. Села, яке ворог намагався захопити і знищити.
Ірина Столбова
Фото автора та Лідії Єфремової
