На головну / НОВИНИ / Луганщина: лінія розмежування територій,людських доль, світоглядів…

Луганщина: лінія розмежування територій,людських доль, світоглядів…

На Луганщині, куди покликав у престур Харківський пресклуб, з ким би не спілкувалися під час поїздки, всі говорили про свої історії у двох вимірах – до війни і зараз. Для кого – для кого, а для них 2014-ий найболісніший, найтяжчий… І сьогодні, сім років потому, вони із слізьми на очах повертаються у події, які й зараз приходять у страшних снах, які ніколи вже не зітерти з пам’яті, які закарбувалися у спогадах навічно. Тут, на Луганщині, не тільки проходить лінія розмежування територій. Тут війною розмежовані долі, світогляди, мрії, плани, задуми…

У Золотому, на точці «нуль» 

…Невеличке шахтарське містечко Золоте раніше умовно поділялося за кількістю шахт на п’ять частин – мікрорайонів. Золоте 1 – «Карбоніт», Золоте 2 – «Сонячний», Золоте 3 – «Стахановець», Золоте 4 – «Родіна» (іноді також «Партизанське»), Золоте 5 – «Михайлівка». Всі вони підпорядковувалисямісту Первомайську. Працювали шахти, люди мали роботу, бюджет – мав податки для розвитку. Так було до 2014-го. Тепер Золоте знаходиться на самій лінії розмежування. Чотири його мікрорайони увійшли до складу Гірської територіальної громади, один перебуває під контролем так званої ЛНР.

Разом із заступницею голови Гірської військово-цивільної адміністрації Інною Деміденко їдемо на так звану точку «нуль». Це крайній блокпост, а точніше контрольно-пропускний пункт виїзду/в’їзду. За ним вже територія, тимчасово непідконтрольна Україні.

…Обабіч асфальтівки – колючий дріт та попереджувальні знаки про небезпеку «Обережно міни!». Все ще тут нагадує про війну.

–Вона триває й досі. І обстріли також. Не так часто, як раніше, але спокою не маємо й сьогодні, – розповідає пані Інна, яка також має статус переселенки, бо разом з родиною вимушена була у 2014-му покинути окуповане проросійськими військами місто Первомайськ, до складу якого до 2014 року входило Золоте.

Пережите тоді жінка й сьогодні пригадує зі слізьми на очах. Та хіба забудеш таке? Як власне помешкання обстрілювало ся прицільним вогнем, а  вона не те що зібрати «тривожну валізу», а поворухнутися не могла – тіло було скуте від жаху. Скільки годин нерухомо пролежала – вже й не пам’ятає. Час ніби зупинився…

А на роботі – суцільні труднощі і проблеми. У  люті морози працювали  в адміністративній будівлі з вибитими вікнами, а вставити нові –суцільна проблема:аж у Харкові знайшли фірму, яка ризикнула виконати замовлення у місті, де йде війна. Виривали годину тиші, а то й під кулями, вони обстежували зруйновані людські будинки, складали акти «пошкоджено в результаті обстрілу», щоб люди мали змогу  отримати відшкодування з державного бюджету.

З документообігом і реєстрами –своя біда. Значна частина електронних і паперових баз лищалася там, в окупованому Первомайську, під юрисдикцією якого до початку бойових дій перебувала Золотинська міська рада. Це ускладнювало роботу ОМС. Зібрати на сесію депутатів – також було проблемою. Єдиним органом влади у перші чотири роки бойових дій у Золотому був виконком міської ради. Надходження до бюджету впали, про розвиток міста не могло бути й мови. Не було коштів навіть на ремонт дахів…

У 2018 році тут була створена військово-цивільна адміністрація. Ситуація у Золотому та селі Катеринівка потихенько почала стабілізуватися. Найперше – взялися за ремонт зруйнованого житла, за відновлення об’єктів соціальної сфери. Зараз Золоте та ще п’ять населених пуктів увійшли до складу Гірської міської військово-цивільної адміністрації, яка утворена у березні цього року.  Молодий, енергійний Олексій Бабченко,який призначений її очільником, разом з командою напрацьовує конкретні напрямки розвитку територій,

Але й сьогодні у місті, що за 3 км від точки «нуль», фіксується відлуння недалеких військових дій. Зовсім недавно під обстрілом загинула мешканка міста. А щоб, приміром, відремонтувати лінію електропередач, треба офіційно запрошувати режим тиші. «Мирне» Золоте так і залишається прифронтовою зоною…

Війна показала, хто чим дихає

У Рубіжному в маленькому напівпідвальному приміщенні знайшла свій прихисток волонтерська організація «Рубіжанські павучки». На будівлі – жодної вивіски чи якоїсь іншої інформаційної довідки про те, що тут працюють активісти.

–А нащо? Ми своєї адреси особливо й не афішуємо, бо до нашої організації ставлення мешканців міста полярно протилежне. Одні підтримують і допомагають, інші – відверто ігнорують, а то й шкодять роботі. Ось і в соціальних мережах часто за свої вислови і погляди потрапляю у чорний список наших місцевих груп. А змовчати не можу! Ну як, приміром, не сказати «тепле слово» про педагогиню, яка полотнище прапора називає «ганчіркою»? Знаєте, війна показала хто чим дихає, – говорить Юлія Носарєва.

Юлія – ініціаторка волонтерського руху в Рубіжному. Починаючи з 2014 року вона разом з іншими патріотами міста їздила на передову, доставляючи воякам продукти харчування, одяг. А з 2016-го взялися за виготовлення маскувальних сіток для потреб військових частин. Вже сплели не мало й не багато, а 17 тисяч квадратних метрів такої сітки (якщо рахувати поштучно, зараз у роботі перебуває 237-ма сітка). Тканину для неї збирають по всіх усюдах – буває, що хлопці з частин надсилають списані зі складу форми, із фабрик доставляють обрізки тканин… Смужки ріжуть вдома, а вже тут, у волонтерському офісі, плетуть самі сітки.

Ось зараз на відправлення до військової частини вже підготували степовий варіант сітки розміром 8 на 10 метрів. Запакували цінний 26-кілограмовий вантаж і відправлять його адресату «Новою поштою». А в черзі ще більше 20 замовлень. І всі вони, запевняють волонтери, будуть обов’язково виконані.

– Хлопці з нетерпінням чекають нашу продукцію, – говорить Юлія. – Наші сітки значно якісніші, добротніші, ніж фабричні. Та й зроблені вони з любов’ю і вірою в перемогу!

«Плетемо_допомогу_заради_Перемоги»– такий девіз активістів «Рубіжанських павучків».

 Бізнес, якого могло й не бути

…За два дні престуру об’їхали чи не половину Луганщини. Про дороги скажу одне – вони ремонтуються. І робиться це на рівні великого будівництва – нова асфальтівка, новенькі автобусні зупинки, свіженькі розмітки, дорожні знаки ще в пакувальному целофані…А ось придорожніх кафе та заправочних станцій, міні-готелів чи хостелів бачили зовсім мало. Пригадалися слова чиновниці із військово-цивільної адміністрації – бізнес відроджується повільно.Небагато охочих ризикувати вкладати гроші в регіоні за якийсь десяток кілометрів від точки нуль.

Проте є активні люди Донбасу, долі яких також розділені подіями 2014-го року, але вони не кинули справу, не виїхали з регіону, не згорнули свою діяльність, а навпаки… Костянтин Стрєльцов – переселенець. Через військові дії з Луганська у 2014 переїхав спершу у Київ. Спробував знайти себе у столиці. А згодом повернувся на Луганщину, у село Співаківка, на малу батьківщину своєї дружини. Знайти роботу тут було складно, але сидіти, склавши руки, батько двох дітей не збирався. Разом з дружиною взялися за бджільництво. Створив власний сільськогосподарський кооператив. Розвивав пасіку, писав і вигравав грантові заявки, залучав грантові кошти на придбання обладнання, інвентарю. На сьогодні господарство Костянтина – це близько двох сотень бджолосімей, це 6 тонн зібраного меду, це досвід, вміння, власні напрацювання і амбітні плани на перспективу. Паралельно взявся за абсолютно нову для регіону справу – почав вирощувати равликів. Опановує технологію їх вирощування, вчиться розводити їх сам, заготовляє, консервує й реалізовує равликову ікру. Звичайно, все ще на сьогодні у невеликих об’ємах. Але, бачачи наполегливість і цілеспрямованість Костянтина, можна сказати впевнено – у нього все вийде. Обов’язково.

Якщо К. Стрельцов починав свою справу на Луганщині з чистого аркуша, вже після 2014-го, то приватний підприємець із села Скаргівка колишнього Кремінського району (зараз це Рубіжанська територіальна громада) Валерій Каут агробізнес розвивав ще до війни. Взяв в обробіток майже 5 тисяч гектарів землі, створив більше 80 робочих місць, на базі колишніх колгоспних ферм будував нові, потужні, сучасні зерносклади, токове господарство…

–У 2014 році вже мав підписувати контакт на вирощування великої рогатої худоби за датською технологією, –розповідає Валерій Каут. – До цього йшов не один рік.Був у відрядженні за кордоном, там вивчав тонкощі цієї справи, прораховував, як і що зробити у себе тут, на Луганщині. І раптом війна. Контракт скасовано, справу відкладено. Довелося відтермінувати з тваринництвом. Але, скажу я вам, ненадовго. Тваринництво в моєму господарстві буде обов’язково. Я собі поставив мету.

Події 2014 року Валерію Кауту дали поштовх до іншого–до більш активного розвитку соціального партнерства. Валерій Іванович і раніше допомагав місцевій школі, а в останній період часу його інвестиції у навчальний заклад зросли врази. Він бачив і розумів, що бюджетного фінансування замало для вирішення нагальних проблем школи, тож добровільно взяв на себе частину шкільних клопотів. Ремонти приміщень, закупівля обладнання для кабінетів, підтримка гуртка «Глиняна іграшка», допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми – все це, як підкреслює директорка Кудряшівської гімназії Інна Сухаревська, стало нормою для Валерія Івановича. Якщо сказати в цифрах, то тільки цьогоріч приватний підприємець виділив на потреби закладу більше мільйона гривень. Кошти, вкладені в школу, це інвестиції у майбутнє. А Валерій Іванович вірить у майбутнє села, громади, свого підприємства. Вірить і впевнено малює обриси завтрішнього дня: і село буде красивим, і діток у ньому буде багато, і господарство своє на вищий рівень підніме, а головне – мир на землю Луганщини прийде.

Ірина Столбова

Про нас Столбова Ірина

Редактор "Вісті Барвінківщини" irinka.stolbova@ukr.net

Перевірте також

Олімпійський прапор єднає нас!

Сьогодні, в день відкриття Олімпіади-2020, наша Барвінківська громада долучилася до Всеукраїнського марафону «Олімпійський прапор єднає …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *