12 квітня 2022 року. Вівторок. Зранку Ніна Кравченко, як завжди, поспішала на роботу. Хоч війна, і навчання у ліцеї велося дистанційне, та заклад працював. Тут організували міні-пекарський цех і випікали хліб для потреб рідного Барвінкового. Ніна Валентинівна в цьому процесі була незамінною. Жінка-трудівниця. І на роботі, і вдома…
Після роботи – швиденько додому. Чекали діти, звичні весняні клопоти на садибі…
–Це почалося десь після 16-ої години. Ми всі були вдома, на подвір`ї. Я, мама, сестричка Віта, двоюрідні сестра Діана, брат Дімка, в гості до мене прийшов друг Андрій, – пригадує той страшний день Володимр Кравченко. -І раптом таке почалося. Ворог бив по місту. З неба летіло, земля здригалася під ногами. Ми всі швиденько побігли до погріба. Хотіли сховатися. Не встигли. Поки відмикали підвал – до нас прилетіло. На якусь мить я відключився, вже згодом зрозумів – то була контузія. Прийшов до тями – бачу мама лежить неподалік. І кров… Багато крові… Вона не рухалася. Їй осколок попав прямо в голову. А Вікторія була поруч. Стогнала від болю… А обстріл тривав…
Допомагаючи один одному, діти спустилися таки в погріб. Віта важко дихала. Брат намагався допомогти сестричці. Підтягнув її ближче до ляди – щоб був доступ свіжого повітря. Обіймав, заспокоював, просив потерпіти…Тоді Володимир не дослухався до власного болю, піклувався про менших. Хоча сам мав серйозне поранення – осколок застряг в стегні лівої ноги.
…Рідні та карета швидкої допомоги прибули, як тільки обстріл закінчився. Ніні Кравченко допомога медиків була непотрібна. Констатували смерть. Отримане поранення було несумісне з життям. Вікторію та Володимира відвезли до лікарні. Дівчинку врятувати не вдалося. Вона померла того ж дня. Володимира оперували. Не раз і не тільки того дня. Переніс чотири операції. Був тривалий час реабілітації. Фізично ніби оговтався. А душевно, психологічно… Немає такого терміну реабілітації, щоб відпустив той невимовно тяжкий біль, щоб забулися жахи пережитого, щоб повернутися в минуле. Де поруч мама, сестричка…
Ніні Валентинівні був 41 рік. Неймовірної доброти жінка, гарна господиня, турботлива матуся, яка сама виховувала чотирьох дітей, взявши під опіку двох сиріт.
Вікторії, ніжній, тендітній, трішки сором’язливій дівчинці, було тільки 16. Який чудовий вік! Тільки переступила поріг у доросле життя – закінчила школу, вступила до місцевого ліцею. Матусина помічниця, братикова радість.
Донечка з мамою пішли у засвіти в один день. Їх життя забрала війна.
…Володимиру 21. У такому юному віці він зазнав скільки біди, що побажав би таке пережити тільки тим, хто прийшов до нас з війною, хто несе на нашу землю смерть і руїни. Від того страшного дня Володя не був у Барвінковому – тривалий час був у лікарнях, на реабілітації. Зараз мешкає у тихому, спокійному селі на Чернігівщині. Про домівку знає тільки із слів друзів та рідних. Знає, що подвір`я зруйноване, що будинок пошкоджений, але його можна підремонтувати і жити в ньому. Додому юнак повернеться. Обов`язково. І на цвинтар до найдорожчих сходить неодмінно…
Більше жодних планів не будує. Життя воно таке передбачуване. А жити треба. Треба навчитися жити далі без тих, кого так любив і кого втратив в один момент.
…А на шкільному подвір`ї набирає висоту струнке деревце ялівця. Його висадили дбайливі руки Ніни Валентинівни. Це було її самостійне рішення додати до ландшафту території цей саджанець. Мовляв, хай буде пам’ять у школі про мене.
-Ми так і називаємо ялівець Нінчиним деревцем, і згадуємо завжди її теплим, добрим словом, – говорить директорка Наталія Рудьковська. – Дуже гарною людиною була. Трудолюбива, відповідальна, серйозна. Ми й досі не можемо сприйняти страшну звістку про втрату.
Пам`ятаємо кожного, чиє життя забрала війна. Молимося за вічний спокій їх душ у Божому домі. Не пробачимо цих втрат. Ніколи. Нізащо.
