ДОМБРОВСЬКИЙ Сергій Володимирович 25.12.1975- 03.02.2023
ДОМБРОВСЬКИЙ Ігор Володимирович 16.09.1980-03.02.2023
Це трапилося о пів на п’яту ранку 3 лютого 2023 року. Місто здригнулося від гучних вибухів. Російські війська обстріляли Барвінкове ракетами типу С-300. Одна із них влучила прямісінько в їх будинок. Невелика хатина розлетілася в один момент.
–Ми спали. Всі в одній кімнаті, де пічка, де тепло. Моє ліжко було поруч із Сергійовим, навпроти – Ігореве. Тихо, мирно, спокійно і раптом – гучний такий звук. Я нічого не зрозумів, – пригадує той трагічний ранок батько Володимир Домбровський. – Лежу і поворухнутися не можу. На мене наче вся хата впала, засипало всього-з ніг до голови, тіла не відчуваю,. І нічого не бачу – що на вулиці ще темно було, а що очі засипало. Дихати важко, говорити ніяк. Зібрався з силами – гукаю хлопців. У відповідь — тиша. Я не знав тоді, що синів вже нема…
Володимира Григоровича відкопали сусіди, які збіглися до їх двору, карета швидкої доправила його до лікарні. Два місяці медики ставили травмованого чоловіка на ноги.
–Курс лікування пройшов, а спина болить й досі, дихати так і не можу на повні груди, ноги набрякають, ходити тяжко, головний біль постійний. Та що там казати, дісталося мені дуже, та все ж таки дивом вижив, а ось сини, хлопці мої загинули такою страшною смертю, – голос на мить замовкає. Те, що батько скаже далі, жахливе. Він збирається з духом і продовжує. – Тіло Ігоря було розчавлене, на нього падало все- балки, стеля, покрівля. Грудна клітка була зовсім розірвана. Куди там вижити йому, бідненькому. Кажуть сусіди, що ніби чули ще його стогін, але коли відкопали- ознак життя хлопець вже не подавав. А Сергія вибуховою хвилею геть викинуло з хати. Його бездиханного знайшли аж на городі. Численні травми мав, порізи, гематоми, переломи…
Батько переводить подих:
–Ховали синів без мене. Їх з моргу повезли до храму, відспівали за всіма християнськими звичаями і вже потім на цвинтар повезли. Я в лікарні був…
Похороном братів займалася вбита горем сестра Олена разом з чоловіком Олексієм.
– Мене на той момент у Барвінковому не було. Я з дітьми евакуювалася до Полтави, – розповідає жінка. – А ту страшну новину повідомив мені чоловік. Подзвонив рано вранці і сказав коротко: тобі треба їхати додому, у твоїх біда. Того ж дня я була в Барвінковому і відразу в морг… Вам татко розповів, якими я побачила своїх братів. Це жах, це словами не передати. Я ж напередодні їм дзвонила, ми спілкувалися довгенько. у них було все гаразд. І раптом отаке...
Війна забрала життя братів. Працьовитих чоловіків, які не цуралися ніякої роботи, допомагали всім, хто їх просив.
Їх могилою став будинок, де народилися і виросли. І жили б у ньому далі, якби не війна…. Не повернути життя загиблим, не відбудувати знесену під фундамент оселю, не загоїти біль втрати. І не пробачити ворогу смертей. Ніколи не пробачити злочинів Росії проти мирного населення.
Вічна пам’ять загиблим… Хай покояться душі невинно убієнних у Царстві Небеснім.
Щирі співчуття рідним і сили справитися з горем.
А фото загиблих, як і все, що було у хаті, залишилися під завалами. Тож друкуємо портрети братів їх шкільного періоду. Інших просто нема…
Ірина Столбова
