Коли ще не було війни
Родину Іщенків у Великій Комишувасі всі знають. Прості, звичайні сільські трударі. Юрій у колгоспі колись працював, а після реформування пішов механізатором до фермерського господарства. Валентина теж колгоспного гарту – на фермі трудилася дояркою , а не стало тваринництва – зайнялася домашнім господарством. Тримали худобу, птицю, город обробляли. Самі на себе заробляли. Самі про себе дбали. Юрій сам і хату збудував. У 1983 році. Як для села, це й велика оселя. Майже 100 квадратних метрів. Місця вистачало всім – і двом дітям, і Валентининій мамі. Жили в родині дружно. Дружно про добробут власний дбали. Зібралася якась копійчина – сарай збудували. Літню кухню звели. Ремонти робили. Дітям освіту дали. А коли син та донька створили вже свої сім`ї, із Великої Комишувахи виїхали – батьки допомагали їм сільськими гостинцями. А як інакше? На свята у гості дітвору чекали. Та й коли треба було допомогти батькам у селі – син з Харкова їхав, донька – з Ізюму. Отак і жили. Не краще за інших, але й не гірше. І плани на майбутнє будували. І в дні завтрішньому були впевнені. Аж раптом ВІЙНА.
«Як мене вивозили із села я й не пам`ятаю»
Велику Комишуваху почали обстрілювати вже у перших числах березня. Школа, міст, траса, газопровід, перші зруйновані оселі… Люди почали виїжджати. Іщенки ще лишалися в селі. І не самі. А з донькою, зятем та онуками – вони до батьків приїхали з Ізюму, щоб тут врятуватися від війни.
Та порятунок був недовгим. Село інтенсивно обстрілювалося. Було очевидним – треба й звідси виїжджати. Та евакуацію відкладали з дня на день. Те, що трапилося з Юрієм, пришвидчило від`їзд.
Було це 14 березня. Близько 16 години. Як зазвичай, чоловік з відрами йшов до корови. Електрики не було, з насосної станції води не візьмеш, тож він і пішов на город до колодязя.
«Йду вже з водою. Чую, щось гуде, наближаючись. Я поставив відра на землю. Оглядаюся, аж літак летить. Низько-низько. Думаю, наш, бо не бомбить. Ховатися чи тікати не треба. І тільки хотів брати відра, як чую – лечу. І вибухи. Перший сильний дуже. А потім три чи й більше ніби тихіші. Насправді ж вони бути такої ж самої сили. Просто першим вибухом мене сильно оглушило. Інші вже чув погано. Стихло – схопився. Пощупав себе – руки цілі, голова, ноги теж. Аж зирк – а ноги-то без взуття. Калоші, як стояв я на доріжці, там і зосталися. Мене просто витягло із них і кинуло. Якби хто це мені сказав, не повірив би що ось так роззути вибухова хвиля може», – зараз Юрій цю історію розповідає вже з посмішкою. А тоді… Тоді його дуже оглушило. Сильні головні болі. Шум у вухах. Якесь затуманення, запаморочення.
Тоді сімейство миттєво прийняло рішення – треба їхати. Далі випробовувати долю не варто. Відв`язали і випустили із сараю корову. Швидко зібрали в машину найнеобхідніше і поїхали.
«А я не пам`ятаю своєї евакуації. Мене мої рідні вивезли із села. Все було як у тумані. Я був у такому стані, що довго ще оговтатися не міг», – говорить Юрій Іщенко (пізніше лікар-лор в харківській обласній клініці наполягатиме на стаціонарному лікуванні. Якщо коротко про діагноз без медичних термінів – то щось подібне до контузії із враженням органів слуху).
Довгих сім місяців не вдома
Шукали прихистку у Дніпровській області, були і в Харкові, потім повернулися ближче до домівки – у сусідню Нову Миколаївку.
Сім місяців евакуації. Це довгі монотонні, сірі, тяжкі дні і безсонні ночі. Коли ти фізично тут, а думками вдома. Коли лягаєш і просинаєшся з думкою: як там? що там? Довгих сім місяців НЕ ВДОМА. Юрій не скаржиться. Навпаки, з людьми, які прихистили їх з дружиною, їм просто пощастило. З подружжям Богун із Нової Миколаївки, мов рідні стали. Марія та Юрій прийняли до себе цю родину переселенців, розділили біду, допомагали і тоді, і зараз ось допомагають.
«Вони до нас і у Велику Комишуваху на поміч приїжджали. І пічку разом з Юрієм клали, і сарайчик перекрити він допоміг. Та й транспортом скільки разів виручав. І зараз вони кличуть до себе зимувати. А син собі запрошує у Харків. Ні, я вже із свого села нікуди. Досить. Будемо вдома. Чуєте В-Д-О-М-А. Бо краще, ніж у себе, ніде нема», – продовжує чоловік.
Заїхали в село чи не першими
А в село повернулося подружжя Іщенків одним із перших. Їхали, вже знаючи, що хати нема. Погана новина дійшла до них, коли ще в евакуації були. Коли точно «прилетіло» у їх будинок Іщенки й не знають. Сказали, що у найгарячіші дні, десь в період 14-20 квітня. Тут тоді земля під ногами горіла. І з неба дощем смерть рашисти сипали. Попало і в їх двір.
Господар запрошує до хати. Точніше туди, що від неї лишилося. Показує куди прилетів й де розірвався отой орківський «гостинець». Хата від сильного вибуху буквально з`їхала з фундаменту. Балки зсунулися із стіни на 10 сантиметрів. Зруйновано все. Те, що будувалося з любов`ю, що наживалося десятиліттями – все знищено. Нічого цілого – все перетворилося в будівельне сміття… Тут ремонтувати і відновлювати нічого.
«Я готувався побачити це все. Морально готувався. Змирявся із ситуацією. Ще не бачачи цього всього, я подумки малював собі картину зруйнованого подвір`я. Навіть думав, що буде гірше. А гіршого ой як багато у нашому селі. Ось подивіться сусідську хату, де Завгородні мешкали. Або подвір`я нашої вчительки Світлани Протас. Отам біда. А в мене ж он і сарайчик більш-менш вцілів. У ньому зимуватимемо. Пічку вже зробив там. Дах відремонтував. Ще стелю підшию гіпсокартоном. І якось облаштуємося. Так, тісно, не комфортно, зате ж у себе у дворі. Тільки ми приїхали, у перший же вечір я як ліг о 8 годині вечора спати у цьому сарайчику, ще без пічки, без тепла, лише один диванчик занесли, так і прокинувся аж о 7-ій ранку. Вперше за всі ці місяці виспався. А знаєте чому сон був міцним? Бо вдома. Бахкає/не бахкає – до лампочки. Головне – вдома», – підсумовує господар.
…Оживає потроху зранене рашистом сільське обійстя. І ніяка, навіть найсучасніша зброя, не здатна вбити те, що є у наших людей – любов до рідної землі. А це непереможне.
Ірина Столбова.
Фото автора
