Нова Дмитрівка – невеличке село неподалік Рідного. Чотири маленьких вулички. Не з розкішними, але з добротними будиночками, які свого часу будував держплемзавод «Іллічівка» для своїх працівників. І люди тут жили працьовиті та дружні. І в будні гуртувалися, і на свята збиралися разом. Так було до війни. А зараз… Нової Дмитрівки немає. Село зітерте з лиця землі. І людей нема. От просто нема і все. Нікого і нічого в селі нема. Ні собак, ні кішок. Жодної живої істоти в Новій Дмитрівці не зустріли. І співу пташок у колись густих та розкішних новодмитрівських лісосмугах сьогодні не чутно. Та й які зараз тут лісосмуги? Стоять дерева поламані, мов сірники. І зайти туди лячно – там скільки ще не розірваного смертоносного залізяччя…
Хоч село в окупації й не було..
–Село не було в окупації. Дякуючи доблесним Збройним силам України, Нову Дмитрівку, як і всі інші населені пункти нашого старостинського округу, ця доля минувала. Але селам нашим дісталося. Сім місяців тут було «спекотно». Із самої весни і до вересня. Рятуючись від обстрілів, звідси виїхали всі до єдиного мешканці. Люди вижили. А от село… Самі бачите, яка Нова Дмитрівка зараз. Я ж сама із сусідньої Курульки. Знаю з дитинства ці краї. І зараз серце на шматочки розривається від біди, яку ворог приніс сюди, – говорить староста Тетяна Рева.
А біди ой як багато. Вона всюди, куди не глянеш. Згарища, руїни, вирви, спустошення… Це те, що побачиш, що видно. А як зазирнути у душі людей, яким війна долі понівечила? Це і поглядом не зафіксувати, і світлиною не передати…
…Дорога до села пролягає поміж полів. Землі забур’янені, пошматовані вирвами. Не оброблялося, не сіялося, не збиралося… Та й коли і хто це скоро зробить – велике питання. Тут аграріям роботи багато, а саперам – ще більше…
На фермерському господарстві – суцільні руїни
Зруйнована добротна база місцевого фермерського господарства Романа Гражданова. Зерновий склад, майстерня, критий тік, службові приміщення для охорони та персоналу, сільськогосподарська техніка, приладдя, інвентар – все пошкоджено. Руїни, згарища, груди металу… А скільки сюди вкладено ресурсу, старань, зусиль, душі, мрій і планів…
Будували плани на день завтрашній і в кожній сільській оселі. Із 30 приватних будинків, де до війни мешкали люди, не вціліло жодного. В один момент всі новодмитрівці стали безхатьками. Скитаються вони по світу зараз. Шукають собі прихистку. Наталія Жолудько із сім`єю тепер у Павлограді. Неля Жолудько з родиною на Близнюківщині. Любов Бабич з чоловіком були у Полтавській області, а тепер у Рідному. Володимир Мельник з родиною у Лозовій. Володимир Жолудько був з сім`єю на Лозівщині, наразі вже у Рідному, подружжя Людмила та Валерій Антоненки – у Барвінковому, Тамара та Іван Капустніки аж у Черкаській області…
Лякає пусткою і місцевий фельдшерський пункт, який до війни був відремонтований, осучаснений.
–Ми разом із молодшою медичною сестрою Наталією Жолудько доклали рук, щоб оновити своє приміщення. На стелі пінопластові декоративні квадрати поклеяли, на стінах – красиві шпалери, замінили старі світильники на нові люстри, штори нові. І двері вхідні замінили, і вікна дерев`яні на склопакети, й навіс над ганочком зробили. Стало у нас затишно, комфортно, – говорить завідуючий закладом Олександр Мільченко, до якого на прийом приходили не тільки мешканці цього села, а й сусіднього Пашкового. А тепер...Не оминули ворожі обстріли і цієї споруди. Вона така ж поранена, як і все навколо…
На будівлі сільської крамниці вціліли тільки двері, міцно заперті металевою шиною. І більше нічого – вікна вилетіли, дах знесло вибуховою хвилею, стіни напівзруйновані.
А до війни крамниця була улюбленим місцем сільчан, куди не тільки за покупками ходили, а й поговорити, побачитися, новинами поділитися.
Нема села… Нема людей… І магазин завмер. Як німий пам`ятник військових злочинів російського агресора.
Відновлювати й ремонтувати тут нічого. Ні хат, ні інших будівель. Нема життя зараз в селі. Чи буде коли? Питання без відповіді. Час покаже. А впевнено можна сказати одне і це я почула від сільчан, з якими потім, пізніше спілкувалася телефоном: приїздити сюди новодмитрівці будуть. Щоб ступити на землю батьків. Щоб дихнути повітрям рідного села. Щоб набратися сил для нового життя, і почати все з чистого аркуша.
Ірина Столбова.
фото автора
