Коли ми дізналися, що мешканка Барвінкового Світлана Калашник займається екзотичним птахівництвом,
то просто не могли не поспілкуватись з нею.
Господиня притримує кудлату Соньку— песика, що сумлінно виконує свій обов`язок охоронця. І… дивуватися і захоплюватися побаченим починаєш у дворі вже від самої хвіртки — охайні клумби оформлені казковими героями, стауетками різних тваринок. А поміж ними — квіти. Все з фантазією, чистеньке і квітуче. Повз такі клумби проходимо на пташиний двір. Там нас зустрічає великий і дуже «діловий» індик, що походжає поза загородою і періодично гелгоче, не дуже радіючи гості у своїх володіннях.
А в сітчаній просторій загороді… просто розбігаються очі! По-перше — павичі. Переливаються гордо задрані шиї перламутром зеленого та синього, «корони» на елегантних голівках. Цесарки метушаться, вирішують якісь важливі пташині питання. А на невеликому будиночку походжає білокрилий красень-лелека. У цьому вольєрі різні тобі перекладинки для сидіння, висить спортивний обруч, навіть, скульптурка гномика прикрашає таке ось пернате царство.
Лелека, як тільки Світлана Анатоліївна увійшла до вольєру, відразу ж підійшов до неї, почав тулитися голівкою, пощипувати руки, клацати дзьобом.
—Привіт, Васька, — погладила його господиня.
—Коли Вам прийшла на думку ідея завести отаке цікаве птаство?—цікавлюся.
—Знаєте, це моя мрія змолоду. Та все не до того було — діти росли, навчалися. Ні часу, ні коштів на такі «витівки» не вистачало. Це зараз діти дорослі, допомагають, підтримують. З 1993 року на 2-й групі інвалідності. Почалися проблеми з хребтом. Потім болячки ще додалися. По-різному, буває, почуваюся. Та у мене є стимул вранці вставати — піду до своїх пташечок, поговорю з ними, погодую. Такі милі, красиві. Знаєте, вони ніколи не зрадять, не осудять. Бо — щирі Божі творіння з чистими душами. Я з ними говорю, вони до мене обзиваються.
—Де берете молодняк? таких птахів на базарі не купиш.
—Звісно. Ось про павичів я давно мріяла. Внучка знайшла в інтернеті, що під Харковом цю птицю розводять. Я замовила трьох — самця до двох самичок. Мені їх сюди привезли. Зустрічала аж від самого «Танку». Тепер їм уже майже по три роки — вік, коли ця птаха стає дорослою. Живуть павичі по 25 років, тож ще довго будуть прикрашати мою старість.
—А чим годуєте таких вихованців? Якийсь особливий корм?
—Спочатку, поки були маленькі, годувала спеціальним кормом, а зараз їдять усе: і огірки, і кавуни, взимку — буряк і зерно, особливо полюбляють пшеницю. Купую їм насіння різних трав, то довбуться в ньому із задоволенням.
—А лелека? Як він до Вас потрапив?
—Минулої осені Васька (саме так я назвала свого крилатого друга) походжав по ринку, біля магазинів. Чомусь не полетів у вирій, дезорієнтувався. Почали холодати ночі, а він все ходив собі. Коли я зрозуміла, що не полетить на південь, що може пропасти, замерзнути, то просто пішла і забрала до себе.
—А чим годуєте Ваську?
—Рибкою, він її дуже полюбляє. Купую морожені бички. Розморожую і годую. Одного кілограма вистачає на два дні. А коли знайомі хлопці рибалять, то пропонують мені дріб`язок, Васька його із задоволенням їсть.
Знаєте, що подумалось, коли слухала цю розповідь? Ми з дитинства вчили, що зимувати птахи летять у вирій — теплі краї. Та, коли маєш гаряче щире серце, то його тепла вистачає, щоб влаштувати отой вирій тут. Бо тепло — то не про географію, то про доброту.
—А ще є якісь задуми щодо птахів?
—Мріяла давно про страусів. Шуткували з подругою, що сядемо в тачку, а він нас повезе — швидкість же 70 кілометрів за годину. Жарт, звичайно. Та я зрозуміла, що така крупна птиця — два з половиною метри зросту — мені не по плечу. Там така лапа — як зайде до будинку, що я з ним зроблю? Та й вольєр треба величезний. Мрія та залишиться мрією — красивою і нездійсненною.
У господині також є гуси, кури Бра (з пухнастими ногами), кролики.
Намилувавшись такою пташиною дивиною, пішли розмовляти до будинку, щоб пернаті не хвилювалися через незнайому людину.
Та краса, як виявилося, на цьому не закінчилася. Прямо у вітальні стоїть велика клітка з папугами. Чубаті, з яскравим оперенням та червоненькими щічками.
А в кімнаті в освітленому та обігрітому ящичку копошаться курчатка. А поміж ними — маленький цесарик. Такий собі мікроскопічний пінгвінчик. Господиня лагідно взяла малюка на руки, дозволила роздивись таке пташенятко.
—Це вони самі висиділи?— запитую.
—Ні, у мене свій інкубатор. Цесарки — птиця ляклива, може заметушитися, покинути гніздо. Тож, я яйця в інкубаторі вигріваю.
А у спальні, поруч з уквітчаним вишитим рушником іконостасом, на стіні висять вишивки. Їх багато. І всі — такі різні, красиві, акуратні.
—Це мої роботи. Щоб не нудьгувати, почала вишивкою займатися. Подобається. Рукоділля — завжди приєно і захоплююче.
На стінах іншої кімнати — алмазна вишивка. Ікона, казкові птахи, пейзажі. Все таке яскраве, блискуче, красиве.
—Це моя внучка Оленочка таку красу творить. Знаєте, діти і внуки — сенс мого життя, моє натхнення і щастя.
Коли Світлана розповідає про своїх дітей, то такою радістю, світяться її очі! Син Анатолій, невісточка (саме так, з ніжністю говорить наша героїня) Ірочка. У них двійко діточок —внук Вадик і внучка Сашенька. Обоє навчаються в музичній школі. Та не просто так, а Олександра посіла перше місце в конкурсі піаністів, а Вадик — друге по класу гітари. Мешкає родина сина недалеко, тож часто спілкуються, допомагають одне одному.
Донька Альона зараз мешкає в Москві. А от внучка Оленка — майже з самого народження— з 5 днів — з бабусею. Це її алмазна вишивка прикрашає стіни будинку. «Так, — говорить Світлана, —внучка передає свою любов». Ще Оленка з дитинства ходила на гурток шиття, різних тваринок шила. Зараз дівчинці 15 років, вона навчається на першому курсі Ізюмського медичного училища: «Треба ж бабусю колоти», — жартує дівчинка.
Над диваном, на дзеркалі, висять і стоять фотографії. Діти, внуки. З родинами, разом з бабусею.
—Ради дітей я живу. Не дивлячись на хвороби, мене тримає на світі їх любов. Ніколи не забувають— по декілька разів на день дзвонять, цікавляться моїми справами, розповідать про свої. Любов дає натхнення на все.
—Що можете порадити тим нашим читачам, які хочуть завести екзотичну птицю?
—Хай розводять і одводять душу в красі. Зараз такий важкий час — пандемія, війна. Краса дає силу жити. Жити і любити природу. Заради дітей, заради онуків. Головне — мати мрію. І нехай вона збувається!
Тетяна Рогаль, фото авторам
