2 липня 2022 року від отриманих у бою поранень помер захисник України, житель Гусарівки, 40-річний Сергій Пупченко. Його життя обірвалося після кількох місяців запеклих боїв на рідній Харківщині. Для матері цей день назавжди розділив життя на «до» і «після».
— Цей день — найстрашніший у моєму житті. Коли я отримала ту звістку, у мене земля пішла з-під ніг. Не могла повірити, не могла усвідомити, як так сталося… — мама Катерина Пупченко не стримує сліз. — Я з ним кілька днів до того розмовляла. Щоправда, телефонний зв’язок тоді раптово обірвався, ми не договорили. Але хіба я могла подумати, що востаннє чую голос свого синочка…
Сергій Пупченко підписав контракт на військову службу 30 липня 2019 року. Це був його свідомий, виважений вибір. Матері сказав коротко й твердо:
— Мамо, я маю бути там. Я потрібен там. Розумієш?
Вона розуміла. Розуміла, що проводжає сина на війну. Відтоді материнське серце не знало спокою. Щодня жила лише однією думкою: як він, де він, чи живий? А син телефонував і незмінно просив не хвилюватися, берегти себе, запевняючи, що в нього все гаразд.
Героїчна 93-тя окрема механізована бригада, у складі якої служив Сергій Пупченко, з перших днів повномасштабного вторгнення боронила Харківщину. Саме на Ізюмському напрямку 17 квітня 2022 року старший солдат отримав осколкове поранення в обличчя. Після нетривалого лікування у шпиталі він знову повернувся до побратимів.
17 червня під час бою поблизу села Дібрівне, лише за кілька кілометрів від рідної Гусарівки, Сергій зазнав контузії. Спочатку його госпіталізували до Барвінківської лікарні, а згодом направили на лікування до сусідніх Близнюків.
— Коли Серьожу виписували з лікарні, ми зустрілися тут, на площі у Барвінковому. Поговорили зовсім трохи, і він побіг до побратимів. Сказав, що ввечері зайде в гості, щоб я приготувала його улюблену смажену картоплю. Я й зараз бачу, як він одягає на плечі наплічник, усміхається і швидко переходить площу. А я ще довго дивилася йому вслід…
Увечері він так і не прийшов. Наступного ранку зателефонував і сказав, що вже повернувся на бойові позиції, що не зміг вирватися. Потім була ще одна телефонна розмова. Та сама, остання. Вона обірвалася на пів слові…
— Я й сьогодні не можу собі пробачити, що тоді ми так швидко розійшлися. Не окликнула його, не затримала хоча б на хвилину. Думала, ввечері наговоримося, посидимо вдома по-домашньому. Здавалося, ще буде час… Але часу вже не було. Я не встигла сказати йому всього, що хотіла. Не обійняла, не пригорнула до материнського серця…
Катерина Григорівна бережно дістає із сумочки невеликий конверт. У ньому — найдорожчі для неї речі, пам’ять про сина. Його нагороди. Медаль «Захиснику України» та орден «За мужність» мама отримувала вже після його загибелі.
Поруч із нагородами — кілька фотографій. Їх небагато, і кожна надрукована у кількох примірниках.
— Щоб не загубилися. Щоб були і вдома, і завжди зі мною. Бо як без них?.. Серьожа зі мною щодня — у думках, у пам’яті, у серці. І в цих світлинах. Він не любив фотографуватися, тому їх так мало залишилося…
Мама замовкає і знову дивиться на портрет сина. Очі наповнюються слізьми.
— Уже чотири роки живу з невимовним болем у серці. Щодня молюся, щоб Господь прийняв мого Воїна, мого Героя до Царства Небесного, дарував йому вічний спокій. І щодня молюся за нашу Перемогу. За ту Перемогу, в яку безмежно вірив і яку до останнього подиху наближав мій син.
І кожного разу, буваючи у центрі міста, Катерина Григорівна заходить на Алею пам’яті. Тут портрет її сина. Нашого захисника.
–А як інакше? Навідуюся до Серьожі, квіти свіженькі принесу, поговорю з ним, торкнуся його обличчя, подивлюся в очі. І плакати, і кричати від болю хочеться. Тяжко, дуже тяжко мені без нього, — ділиться мама.
Пам’ять про Сергія Пупченка живе не лише у державних нагородах чи світлинах. Вона живе в материнському серці, у вдячності земляків, у нашій пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну. Саме завдяки таким людям сьогодні триває боротьба за свободу, а їхні імена назавжди залишаються серед Героїв, яких не маємо права забути.
