Про смак воєнної картоплі, колекцію домашнього металобрухту і життя під обстрілами

Подружжя Володимир Супрун і Людмила Трикоза. Фото Ірини Столбової

Супрун Володимир та Людмила Трикоза –подружжя з Великої Комишувахи, яке залишалося в селі безвиїзно. Вони були вдома, коли населений пункт захопили російські війська. Пережили тут півроку окупації, дочекалися й радісної миті звільнення. І зараз зимують у власному будинку, пораненому рашистами. Порають своїх курочок, харчуються продуктами, які вдалося виростити на пошматованому вибухами городі. Хоча смак воєнної картоплі зовсім не такий, як раніше…

” А куди було їхати? Вдома є вдома…”
-А куди було їхати?- перепитує Володимир Михайлович. – Вдома воно є вдома. Страшно було. Дуже страшно. Але пережили. У погребі більше ховалися.
А власний підвал, який у мирний час був пристосований для зберігання запасів продуктів, майстровитий господар переобладнав під своєрідне бомбосховище. Обладнав для себе і дружини там спальні місця, заніс всередину найнеобхідніше – воду, харчі, свічки, сірники… Дерев`яні двері зміцнив листом заліза – щоб надійніше. А ще прив`язав до ручки довгий капроновий шнурок – коли вибуховою хвилею двері відчинялися, за нього він смикав і притуляв їх знову. Прилаштувався так, щоб раз по раз не підійматися по східцях і не зачиняти двері. Бо вибухи були постійні. Та такої сили, що двигтіло навіть у глибокому погребі.
Хоча, як зізнається сам господар, хвороби не дозволяли  ночувати у підземеллі. Суглоби викручувало у сирому приміщенні, різкий біль у спині, щиї. Тож до пізнього  вечора пересидить бомбардування у підвалі, а спати йде до хати…  
Вулицю Жовтневу, на якій Володимир та Людмила мешкають, у селі називають верхньою. Бо вона на крайньому пагорбі.
Сусідня хата, де мешкав брат. Фото Ірини Столбової

-Тут все з гори видно. Як на долоні. Хоча й з двору ми всі ці довгі страшні місяці не виходили, але бачили все. І заграви багрові над селом, і розкати вибухів. І далеко було, і зовсім поруч. Ось в сусідню хату, де мешкав мій брат-інвалід, два «гради» вклепало. Горіло дерев`яне покриття. Вогонь міг на наші будівлі перекинутися. Що було робити? На 101 же не зателефонуєш. Пожежним був сам: хапав драбину, ліз на палаючу хату  і відрами води з колодязя гасив полум`я… Братової будівлі не врятував, зате свою від пожежі зберіг, бо вигоріло б усе. Он дровнички, сінничок, свинарник хоч і поранені, але ж стоять…

«Весь цей металобрухт – мій, домашній»
Господар показує колекцію воєнного металу. Фото Ірини Столбової

Володимир Іванович робить екскурсію по двору. Ось тут, до погреба, снаряди прилітали. Якби не дев`ятитонні плити, що лежать на пригребиці, завалило б погріб. А так вцілів. А це ось уламки від літака – їх у небі ПВО збивало, і розліталися залізяччя по всіх усюдах. На подвір`я он скільки їх насипало. А ось дрібні металеві штучки, які також з неба прилітали, це вони із добротних воріт суцільне решето зробили. І з горища уламки знімав – бачите, як дах побило. Шиферна покрівля зараз шапку гриба-мухомора нагадує: вся у жовту цяточку. Будівельною піною дірки у шифері задув, щоб хоч якось захистити  дах від дощів.

Господар показує цілу колекцію ось таких «бойових сюрпризів».
Шиферна покрівля зараз шапку гриба-мухомора нагадує: вся у жовту цяточку. Фото Ірини Столбової
Ворота, мов решето…Фото Ірини Столбової

-Весь цей металобрухт – свій, домашній, – знаходить в собі сили для жартів Володимир Іванович.- Я ніде по нього не ходив, він сам до двору прилітав. Не встигав збирати. Та й хіба все збереш…

Із купи іржавого залізяччя чоловік вибирає один немаленький уламок:
-А це орки мені на 61-ий день народження подарували. Під саму хату впало. Дивіться яке воно госте й масивне. Дивом вцілів.. Тепер ось все це зберігаю.
«Смак картоплі війна змінила»
Веде чоловік нас і до городу.

-Бачите вирви? Та хіба тут одна? Вони весь город пошматували. Тільки ось по під парканом чотири. А поруч з парканом – дерево. Височеньке, але якесь незграбне.

– Це абрикосинка наша. Ніби й зацвіла у березні рясно. А потім і цвіт упав і листочків дерево не дало. До літа стояла, як мітла зітерта. Стовбур та голі гілки. Тільки вже в середині літа, як дощі рясні пішли, трішки листя на ній наросло. Думаєте від чого це? Бо рашисти фосфорні бомби на село кидали.

Та хіба тільки дерева постраждали? А візьміть картоплю. Цей сорт бульби садимо вже не перший рік і смак її добре знаємо. А ось цієї осені виконали врожай, а картопля зовсім не та. Розкіпає гарно у воді, і не глизява, а ось смаку того немає. Чимось віддає. Ніякими хімікатами від шкідників ми цього літа її посіви не обробляли. Де було купити той препарат? Боролися із колорадським жуком так званим механічним способом – тазиком та віником. Отож, виходить на смак картоплі фосфор отой подіяв. А жука й він не взяв. Витривалий, зараза…
 А чим харчувалися? Де хліб брали? Від самого ж лютого із села не виїжджали, а довгі місяці окупації і з двору не виходили? – запитую у подружжя

-Обходилися тим, що мали, що в запасі було і що під обстрілами таки вдавалося виростити на городі, – ділиться господиня. – Помідори вродили, огірки. Борошно було. Козячим молоком сусіди ділилися, мали яйця від власних курей. Їх до війни у господарстві до півсотні  було. Три десятки голів розшматувало, коли по дворі вешталася. Тепер он до двадцяти курочок лишилося, одненькій ніжку відбило, вижила. Бідовенька така з-поміж інших вештається…

На вогні і борщі варила, і супи, і каші. І хліб пекла, і оладки на козячому молоці замішувала. Коли в хаті пічку топили, а влітку і серед двору багаття розводили. Вже призвичаїлися. Голодні не були, – продовжує Людмила.

…Подружжя оговтується від пережитого. Підвал, як і раніше, використовують для запасів продуктів. Спальні місця вже там не потрібні. Мешкають у хаті. У селі, дякуючи Збройним силам та Господу, тихо. А що світла нема – так від міської ради староста Вікторія Мухіна генератор бензиновий привезла. Все ж підмога. А за урядовою підтримкою отримали й належну їм безоплатну опалювальну деревину. Зиму пережили. А навесні знов у городі поратися будуть. Будуть і картоплю садити. Свій сорт. І мріють, щоб її смак не зіпсувала війна…

Ірина Столбова.

Фото автора