Максиму Москаленку, уродженцю села Гаврилівки, 13 вересня виповнилося 29. І цей свій день народження і шість попередніх він відзначає не в сімейному колі, а разом з бойовими побратимами.
Як пішов хлопець на строкову службу навесні 2015 року, так і залишився у Збройних силах України. Підписав перший контракт у травні 2016-го, потім другий, а тоді й третій. АТО, ООС, велика війна з російським агресором…
Учасник бойових дій сержант-артилерист Москаленко має урядові нагороди за військову доблесть. Серед них і орден «За мужність» третього ступеню, який отримав у березні 2022 року.
-Він у мене скромний хлопець. Не любить хвалитися відзнаками. Оце ледве випросила зробити портретну світлину у військовому однострої, із нагородами. Тут ще він без ордена, бо знімок 2021 року. Бережу це фото, дивлюся на сина, надивитися не можу. Так хочеться, щоб був поруч. Але вибір сина чіткий і усвідомлений. Він ще коли перший контракт підписував, сказав мені прямо і коротко: мамо, моє місце в армії, іншого просто бути не може. І більше до цієї теми ми не поверталися, говорить мама Людмила Москаленко.
Максим Москаленко вже сім років воює. І всі ці довгі роки не має спокою материнське серце.
-Не можу вгамувати своє хвилювання. Мені говорять, мовляв, вже б звикла. А як, скажіть, звикнути, коли знаю і розумію, що кожен день він там ризикує своїм життям? Отож і чекаю вісточки від сина. Телефон завжди зі мною. Одне його слово, одне коротке повідомлення, вітальний смайлик чи плюсик, надіслані Максимом на вайбер- і я спокійна. А якщо отримаю голосове повідомлення, то ми з чоловіком його по кілька разів слухаємо. Так радісно чути його голос. Скучаємо за ним. Дуже скучаємо…
У перші роки служби відпустки додому були більш- менш регулярними. А потім…
-У 2021 році саме перед новорічними святами Максик приїздив до нас. Десь у такий період часу планувалася відпустка і у 2022 році. Але повномасштабне вторгнення російських військ змінило все, – продовжує Людмила Іванівна. – Я сина не бачила майже два роки. Наша коротка зустріч відбулася аж у кінці березня 2023 року. Він заскочив додому всього лиш на півтори години. І я не випускала його з обіймів. Обіймала і плакала. Думала, що його одяг буде мокрим від моїх сліз… Яка то була радість – обійняти свою кровиночку.
А потім знову на передову. Довгі місяці без ротації. Виконання бойових завдань на самому нулі.
Командир бойової машини. Досвідчений артилерист. Бойовий гарт пройшов ще в далекому 2016-му році на Луганському напрямку. Був у багатьох гарячих точках буремного Донбасу. І з лютого 2022 року також на передніх рубежах Миколаївського, Херсонського, Запорізького напрямках. Зараз на Донецькому. Тут, майже поруч…
Багато матусі Максим не розповідає. Та вона зайвого й не питає. Для неї головне, щоб у нього було все гаразд. Отож у своїх материнських молитвах просить для сина Божої опіки на його фронтових дорогах, щоб Ангел охоронець захищав її сина і всіх наших українських вояків, і
щоб якнайшвидше повернулися додому всі наші захисники з великою Перемогою.
А буде Перемога, буде мир і син частіше рідну домівку навідувати буде. І не один. А зі своєю молодою дружиною. Нещодавно Максим взяв шлюб з коханою дівчиною. Отож і зберуться всі за великим родинним столом у батьківській оселі. І тоді нарешті матиме спокій материнське серце, яке так втомилося за довгі роки тривог, очікувань, хвилювань.
Ірина Столбова
