Володимиру КОВАЛЬСЬКОМУ у квітні мало б виповнитися 59. Людина із великим професійним досвідом. Із твердими життєвими переконаннями і принципами. З добрим серцем, відкритою душею. Він любив життя. Любив донечку, дружину. Любив цей світ. Любив Батьківщину. І не міг змиритися з тим, що російський окупант прийшов з війною на нашу землю.
…Володимир Ковальський народився в селі Андріївка, в Іванівці пройшло його дитинство. Школа, навчання, служба в армії. Все життя працював. У рідному радгоспі водієм, у Барвінківській друкарні поліграфістом, в одній із банківських установ у Балаклії водієм-охоронцем. Людина обов’язку. Надзвичайної відповідальності. Мав повагу колег. Отримував відзнаки від керівництва. Таким був на роботі. А вдома – порядний сім’янин. В щасливому шлюбі прожив з коханою дружиною більше 30 років. Донечка зростала оточеною татковою любов`ю і турботою…
Розмірений ритм життя. Налагоджений сімейний побут. Улюблена робота. Власна квартира. Жив, працював, будував плани на майбутнє, мрія… І все це обірвалося у лютому 2022 року.
Два роки і два місяці на війні
…З Балаклії, де останніми роками мешкала родина Ковальських, вони встигли виїхати до окупації. Ворог вже був на підступах до міста. Залишатися далі не можна було. Взяли найнеобхідніше і поїхали. Прихисток знайшли на Франківщині, в маленькому, затишному містечку Бурштин. Приїхали, облаштували – і Володимир відразу пішов до військкомату. Просився на фронт. Не взяли. Сказали почекати. Та чоловік сидіти без діла не звик. Шукав роботу. Працевлаштувався енергетиком на Бурштинську теплоелектростанцію. А вже у жовтні 2022 року йому подзвонили з військомату. Зібрав речі – і в дорогу… Відразу на передову.
Старший стрілець-оператор 1 стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 1 стрілецької роти Володимир Ковальський стояв на захисті рідної землі на різних гарячих напрямках. Два роки і два місяці на війні. Про його бойовий шлях говорять нагороди і відзнаки – орден «Вірність присязі», дві медалі «За оборону Гуляйполя», медалі «За хоробрість в бою», «За відвагу та честь», «Учасник бойових дій»…
Мужній, сміливмй воїн-захисник і ТАМ, у самому ПЕКЛІ ВІЙНИ, випромінював доброту своєї душі.
Якось на позиції, де стояв підрозділ Володимира Ковальського, прибилися котики. Маленькі, безпорадні.. Аж двадцятеро пухнастиків. Де взялися – сказати важко. Прийшли до людей, шукаючи порятунку. Від холоду, голоду і ворожих обстрілів. І Володимир їх прихистив. Годував, піклувався. І в безпечне місце вивіз. Одного хворого котика до ветеринара носив, оплатив лікування і в люблячу сім`ю влаштував.
Це чи не єдина історія, про яку розповів Володимир своїм рідним. А про службу говорив мало. Нащо знати сімї про те, як ТАМ, де фронт, де смерть ходить поруч. Оберігав, не тривожив, не турбував…
«Якісь тривожні передчуття були. Та ми намагалися не думати про погане»
–Про службу чоловік розповідав мало. Більше про нас розпитував, — говорить дружина Героя Ніна Ковальська. – В основному спілкувалися через месенжері. Писав коротко. І я з нетерпінням чекала його повідомлень. Напише – і на на душі легше стає. А останніми днями сни були тривожними. І мені і донечці було якось неспокійно. Ніби передчуття чогось негарного. Та ми намагалися не думати про таке. Чекали, як завжди, вісточки на месенжер. Та Вова не писав…
Військовослужбовець Володимир Ковальський загинув 6 січня 2025 року поблизу населеного пункту Гуляйполе, Запорізької області. Унаслідок атаки FPV-дроном противника отримав бойове поранення, несумісне із життям…
“Людина великої поваги”
Так написали про Володимира його колеги із Бурштинської ТЕС, де він працював останній період. За короткий час спільної роботи у колективі енергетиків зрозуміли яким був наш земляк. Людина великої поваги…
І в Іванівці, рідному селі, про Володимира Анатолійовича говорять з такою ж теплотою і вдячністю: порядна людина. Чесний у стосунках, щирий, відкритий. Першим готовий прийти на допомогу. Душа компанії. Завжди веселий, життєрадісний. Нікого ніколи не образить. Зла в душі не мав.
Мещканці Іванівки розділили біль втрати з рідними Героя. І їздили в Балаклію, щоб попрощатися із загиблим, віддати данину його Подвигу…
«Татко говорив, що правда обов`язково переможе»
А донька. Його найнайрідніша дівчинка. Його Юлечка,.. Вона так підтримувала татуся. Так хвилювалася за свого ріднесенького Захисника. Намагалася допомогти і йому, і його побратимам. Запитувала про потреби, збирала кошти, купувала найнеобхідніше і передавала у татковий підрозділ.
—Татко – для мене взірець. Взірець доброти, справедливості, стійкості, сміливості, відповідальності, — говорить Юлія. – Він завжди брав на себе більше відповідальності, ніж інші. Я ніколи не чула, щоб він на щось жалівся. Татко завжди тримався. Він ніколи не говорив, що йому важко. Ніколи… Ні на війні, ні в мирному житті. Він був сильним. З усім справлявся сам. І свої проблеми не перекладав на інших. Він просто працював. Робив свою роботу. І на війні теж. Захист Батьківщини був його роботою. Він сприйняв це як свій обов’язок, як життєву необхідність. Татко завжди був там, де треба.. Він завжди говорив, що правда обовязково переможе! А вона на нашому боці.
За Перемогу наш земляк Володимир Ковальський віддав найцінніше – своє життя. Поховали Захисника у Балаклії. Проводжали Героя в останню путь живим коридором, на колінах, схиливши голову в скорботі.
Вічна пам’ять загиблому. Щирі слова співчуття рідним.
Ірина Столбова
