Світлій пам`яті Валентина СОЛОДНІЧЕНКА. Навіки 27…
Валентин Солодніченко народився на Близнюківщині, а ось коріння своє пустив тут, на Барвінківщині, у селі Мечебилове, яке стало йому рідним і близьким. Бо тут мав найдорожче – дім, кохану дружину, сина, друзів…
–Навчався Валентин у нашій Мечебилівській школі. Учнем був непосидючим, а от футболістом був завзятим. Спорт дуже любив. На футбольному полі – справжній ас. Та й артистичним талантом боженька не обділив – жодне шкільне свято без Валика не обходилося. Отримавши атестат зрілості, хлопець шукав своє місце в житті. Створив сім’ю, незабаром і синочок Марк народився. Щастю не було меж. В жовтні 2020року підписав контракт на службу в ЗСУ, – розповідає про свого земляка і учня педагог з Мечебилового Людмила Гома.
Перші дні повномасштабного вторгнення Валентин з побратимами з 53 бригади зустрів на одній з найгарячіших точок фронту – під Волновахою. Тяжко було, дуже тяжко… Тричі з великими втратами виходили з, начебто, безвихідних ситуацій. І знову – в бій. Знову запеклі сутички з ворогом…
В кінці березня вдалося на добу потрапити додому. Обійняв маму, брата, дружину, а найголовніше – сина. Дуже хвилювався за сім`ю, адже передова була зовсім близько від села, рідного гніздечка, від родини.
Говорив, що серце рветься від тривоги за Марка, бо дуже гучно було в Мечебиловому. Він тривожився за рідних, а вони молилися за нього. Найдорожчого, найкоханішого свого Захисника.
Мама, Алла Іванівна, вчитель початкових класів, казала: «Як же я тривожуся за свого Валика, молюся вдень і вночі. Але я так пишаюся ним, він у мене кращий, він наш мужній Герой».
З коханою дружиною Тетяною Валентин був завжди на зв’язку. Говорили коротко. Про основне. Він розпитував про синулю, вона – про нього. Почує голос коханого – і на серці відлягає. Живий, здоровий. А всі мрії, довгі розмови – то потім. Планів не будували, боялися загадувати наперед. Спочатку перемога, а далі все інше.
…8 травня ввечері солдат Солодніченко заступив на пост. Дружині пообіцяв зателефонувати вночі, як буде хвилинка. Дзвінка Таня не дочекалася ні вночі, ні вранці. Це на її Валентина не було схоже. Серце обімліло, відчула – прийшла біда. І відчуття справдилися…
-9 травня село Солодке Волноваського району, там, де знаходилися позиції наших захисників, потрапило під артилерійський обстріл рашистів. Валентина не оминуло смертоносне залізо орків. Поранення виявилися несумісними з життям…
Клята війна… Кляті нелюди… Кляті вбивці…
-Героя, як вірного і мужнього сина нескореної України, ми проводжали всією округою, стоячи на колінах. Сліз ніхто не стримував, біль від втрати була неймовірна і підкосила всіх односельців, – продовжує розповідь Людмила Гома. – Він так мало встиг в своєму житті, Валентину було лише 27… Життя повинне було тільки розпочатися, але обірвалося…
Герої не вмирають! Вони живуть в наших душах і серцях, в нашій пам’яті, дивляться на нас з небес і благають: «Вистійте! Вцілійте! Збережіть Україну! Щоб наші втрачені життя не були марними!»
