24 лютого – одна з найчорніших дат у новітній історії України. Це день, коли, розпочавши повномасштабне вторгнення, ворожа росія планувала знищити нашу вільну Державу, підкорити народ.
Та не вийшло – ця дата стала початком спротиву, єднання і героїчної боротьби, коли під вибухи і сирени, у підвалах, в окопах, у обстрілюваних містах і селах ще міцніше гуртувалася і гартувалася нація.
І сьогодні, у четверту річницю повномасштабного вторгнення, на святому для кожного мешканця громади місці – Алеї Пам’яті зібралися працівники організацій, пересічні громадяни, щоб вшанувати святу пам’ять загиблих, щоб продемонструвати свою єдність, свою непохитну віру у майбутнє України.
Ще задовго до визначеного часу на алеї, біля портретів Героїв почали збиратися рідні, друзі тих, хто віддав свої молоді життя за Батьківщину.
Очільник громади, відкриваючи мітинг, говорив про те, що ось уже 12 років, як український народ протистоїть ворожій навалі. Героїчні воїни, ДСНС, поліція, волонтери стали на захист своєї Батьківщини, своєї святої даної Богом землі.
– На жаль, багато з них віддали свої життя за те, щоб ми могли жити і працювати, низький їм уклін і вічна Пам’ять. Вони навіки молоді, навіки у наших серцях. А скільки безвісти зниклих – це страшні слова, що рвуть душу, та дають надію.
Низький уклін захисникам, слава тим, хто боронить нашу країну. І ми повинні робити все від нас залежне, щоб боротися і вистояти.
Начальник ІІ відділу Ізюмського ТЦК та СП Микола Ганзя, продовжуючи мітинг, згадав про той чорний ранок 24 лютого 22 року, коли ворожі бомби почали падати на наші міста і села.
– Вже чотири роки ми боремося. Так, ми поки не вигнали ворога з нашої землі, та втрималися, не дали знищити Державу. Висока ціна за це заплачена, хочеться згадати всіх, хто не дожив до цього дня, хто віддав свої життя за наше тримання. Ми вистоїмо і переможемо, але кожен повинен поставити собі мету – або у війську, або для війська. І згуртувавшись, ми вистоїмо і переможемо.
У хвилині мовчання злився стукіт десятків сердець в єдиний ритм метроному, в єдину пам’ять, єдиний біль в єдину надію.
А потім пісня “Боже, Україну збережи” – як ота свята молитва, що в душі кожного, звучала над Алеєю Пам’яті, летіла в небо, звідки дивилися на нас ті, до чиїх портретів лягали квіти – червоні краплини кривавих сліз пам’яті, яких ми ніколи не пробачимо ворогу, які гуртують нас на продовження боротьби.
Заради святої Пам’яті загиблих, заради нащадків, заради прийдешніх поколінь.
Тетяна Рогаль
Фото авторки
