Щире кохання та щоденні молитви на захист люблячої людини – це те, що зігріває Захисника у холодних окопах, те, що допомагає йому вистояти у люту воєнну зиму- впевнена барвінківчанка Марина НЕДВИГА.
Іван та Марина Недвиги відзначатимуть перший сімейний ювілей. 29 грудня -п’ята річниця їх шлюбу. Ось тільки не вийде у подружжя разом випити по келиху шампанського. Їх розлучила війна…
“Нас познайомив… футбол”
-Я добре пам’ятаю день нашого знайомства. Це було 14 серпня 2016 року. Іван приїхав із села Червоний Лиман, де мешкав, у Барвінкове грати в футбол з нашою командою. Він затятий спортсмен. Для нього футбол – культова гра. А я, чесно кажучи, не фанатка футболу. На стадіон не ходжу. А ось Івана того дня й вперше побачила після матчу. Нас познайомив наш спільний товариш. Як ми йому вдячні, що наші шляхи тоді перетнулися! Ми побачили один одного вперше і… закохалися,- розповідає Марина.
Півтора роки зустрічей, побачень… Потім пропозиція руки і серця, весілля. І – мрія мати своє житло. Свій теплий, тихий, комфортний сімейний куточок. Наважилися поїхати до Словаччини на заробітки. Щоб мати кошти на власну квартиру. Рідна Україна кликала додому. Довго на чужині не змогли. Повернулися на Батьківщину. Івану запропонували цікаву роботу в Ірпіні. Подумали, повагалися і таки прийняли рішення іхати. Винаймали там житло. Планували купити своє. Це був 2020 рік. Початок великої війни застав молоду родину наших земляків саме там…
25 лютого Іван вже був у військкоматі
– У перший же дня повномаштабного вторгнення російських військ на Україну, мій коханий пішов до військкомату. Просився добровольцем на фронт. Йому відмовили, мовляв в армії не служив… Тоді Ваня відвіз мене до своїх родичів у Броварський район, а сам записався до місцевого підрозділу територіальної оборони.,- говорить Марина. А про те, якими були для неї перші місяці війни, багато не розповідає. Боляче навіть у спогадах повертатися до пережитих жахіть: обстріли, бомбардування, дні і ночі в підвалі…
– У травні в Ірпіні поступово почало налагоджуватися нормальне життя. І я повернулася туди. Поближче до Івана, – говорить дівчина. – А вже у вересні він таки добився, щоб взяли на війну. Спершу пройшов короткотривале навчання. І зараз він на передових позиціях одного з гарячих напрямків бойових дій. Як тільки є хвилиночка часу- телефонує. Мені б почути його голос. Сказати коротке – я тебе люблю. І більшого щастя не треба. Для мене кожен день розлуки з Іваном здається вічністю.
Де б він не був, я буду з ним поруч
А якщо траплялася бодай найменша нагода, щоб побачитися з коханим, Марина кидала все і їхала, вірніше на крилах летіла до нього. Спочатку був в Чернігові – поїхала, потім у Львів, було вже коротке побачення і на Донбасі.
–Це ті моменти, коли так хочеться зупинити час. Щоб подовше бачити очі коханого, відчувати його теплі обійми і дихати його диханням. Я Вані говорила раніше і зараз ще впевненіше кажу- де б він не був, я буду з ним поруч. Нехай не фізично, але думками я з ним. Кожної хвилинки, кожної секундочки я думаю про нього. Молюся, прошу Ангела Охоронця захисту для нього. І вірю. Вірю своєму Іванку, його побратимам, нашим доблесними Збройним Силам. Вірю, що перемога буде швидкою, що ми обов’язково втілило всі свої мрії і плани. Що буде у нас своє власне сімейне гніздечко, в якому завжди пануватиме мир, спокій, затишок.
А ювілеїв нашого подружнього життя попереду буде ще ой як багато. Тільки прошу тебе, любий, бережи себе і якнайшвидше повертайся додому з Перемогою. Я тебе чекаю. Я тебе дуже кохаю. І впевнена: мої почуття, мої щоденні молитви зігріють тебе, мій Воїне, у люту воєнну зиму.
Ну що можна ще додати до цих слів?! Хіба що щирі вітання з 5-річчям подружнього життя і побажати молодятам довгого і щасливого шлюбу. Щоб здійснилися всі мрії, які війна аж ніяк не перекреслила, а тільки зміцнила. І кохання має неймовірну силу. Окрилює й мотивує тих, хто боронить рідну землю від ворога.
Ірина Столбова.
