Історія подружжя Жукових, яке після п`яти місяців евакуації повернулося в рідну деокуповану Велику Комишуваху, і лишається зимувати в рідному селі. Без світла, газу. Але це їх не лякає, бо тут вони вдома. Тут місце їх сили, тут рідні стіни і рідна земля…
-Навіть не думала, що такою тяжкою буде розлука з домівкою. Ніби й поруч були – всього за якихось два десятки кілометрів від своєї оселі. А так тягосно на душі. Так неспокійно. Бо звикла до хати, двору, до всього свого, – розповідає Наталія Жукова.
У Великій Комишувасі вона мешкає вже 38 років, а чоловік Сергій – місцевий. Тут він народився, виріс. Ніде й не пішов з батьківської хати. Прийняв її у спадок і господарює тепер сам тут з дружиною. Будівля ще б могла довго служити дбайливим господарям, якби прокляті рашисти село не бомбили та не обстрілювали.
-Ми з березня місяця у погрібі собі місця обладнали, продовжує жінка. – Спершу ворожі літаки ніби як по графіку нальоти на село робили. Ми якось призвичаїлися, коли в хаті пересидіти можна, а коли у погріб бігти. А потім – який вже графік?! Ні вдень, ні вночі спокою не було. Мій чоловік ось із сусідом як вартові на вулиці були, сигнали повітряної тривоги нам подавали. Тільки чути гуркіт літаків – кричать на весь голос «Ховаємося! Швидко в погріб»! І біжимо. І сидимо там поки не стихне. А виходимо і лячно на двір дивитися. Бо не знаєш куди попало, куди прилетіло, яку й кому шкоду зробило. Бо ж і з неба сипали ворожі літаки, і з артилерії обстрілювали. Дісталося нашому селу, ой як дісталося. Та що там казати – ви самі бачите…
«Ми намагалися триматися до останнього»
Подружжя Жукових відтягували евакуацію до останнього. Вже село порожніло. А вони лишалися вдома. Бо як це – двір лишити? А корова? А собака?
Вони мали надію, що вдасться таки вдома біду пересидіти. Відкладали від`їзд з дня на день. А ось 17 квітня..
«Я встала рано вранці. Пішла в сарай до корови. Не встигла подоїти, воно як гепнуло. Ось яку вирву перед двором зробило. Всі до єдиного вікна у нас в хаті того дня вилетіли. Дах на будинку спереду було пошкоджено. У спальній кімнаті дірка у стіні. І тоді я вже кажу чоловіку- треба виїжджати. Він пішов закрутити гараж, хоча ворота там вже трималися на чесному слові. Я відкрила корівник, худобу випустити. І так на душі щемно. Сліз не стримую. Так боляче. Підійшла до хати – поцілувала стіну. І за літню кухню ангела охоронця просила, щоб зберіг. Щоб хоча б вона вціліла, щоб було куди повертатися».
А собаку-кавказця Наталія та Сергій ледь у машину заштовхали. Наляканий був до смерті. Боявся всього. І навіть коли вже у Нову Миколаївку приїхали, коли знайшли там прихисток і спокій, собака все одно не міг оговтатися від пережитих жахіть.
«Люди тамтешні не дадуть збрехати – мій чоловік з собакою два місяці у машині спав. Боявся наш кавказець сам залишатися, жахався різних звуків, шумів. Так Сергій розкладав у своїх жигулях сидіння і ночував з ним у машині. Зараз вже пес відійшов. Зрадів, коли додому повернулися. Бач он як хвостом виляє. Радіє, що у своєму дворі».
Воєнна зима буде тяжкою для всіх
…А літня кухня таки у Жукових вціліла. У ній вони зимуватимуть. Запасаються дровами, пічку топлять. Нею обігріваються і їсти на ній готують. Бо де той газ і чи буде він коли тут. А хата? Поки чим змогли забили вікна, залатали «поранений» дах. Гуртуються у зиму з сусідами – подружжям Іщенко, які також повернулися в село. З господарства тепер один собака, який служить своїм господарям вірою й правдою. Хоча чому один? До двору Жукових прибилася ціла зграя собак-безхатьків. Наталія Іванівна їх годує. Бо хто ж їм їжу дасть?
…Воєнна зима буде тяжкою для всіх. А в деокупованих селах вона найскладніша. Ті, хто наважився повернутися у багатостраждальну Велику Комишувааху, гуртуються, тримаються купи. І покинутих собак, кішок-безхатьків також підгодовують, щоб з голоду в холодну зиму не загинули. Отак і гуртуються взимку всі разом – і люди, і чотирилапі брати наші менші. Бо ж як по-іншому?
Ірина Столбова.
Фото автора
