Один з  тринадцяти

Герой минулої війни

…У Грушувасі на куценькій сільській вулиці, яку віднедавна перейменували, повернувши їй стару назву Беликівка, стоїть скомна, непоказна хатина. Вище вікониць тримається  вже  вигоріла від часу табличка – тут мешкає герой минулої війни. А ось і він – господар. Невисокого росточку, худорлявий, з привітним поглядом і теплою посмішкою.

І.Т. Демиденко  радо зустрічає гостей. Йому, одинаку, в чотирьох стінах кожен день здається  довгим і нескінченним, тож вітає кожного, хто переступає поріг його старенької оселі. Щиро відгукується на прохання розповісти про себе. Хоч минули цілі десятиліття, але пам’ять 94-річного фронтовика зберігає події, факти, епізоди минулої війни.

…На фронт пішов у  1943-му. Ще не виповнилося й 18 років. Пришвидчений курс бойової підготовки – і відразу ж передова. Воював на І Українському фронті. Визволяв рідну землю від окупанта, переможною ходою пройшов і через Польщу, Румунію, Угорщину. Буквально за 20 кілометрів від Берліну для нього закінчилася війна – це був травень 1945-го, надійшов наказ командування про припинення вогню. І радісні салюти Перемоги… І мрії про мирне життя, про повернення додому.

Спогад про Другу світову – це не тільки пожиттєвий душевний біль, це й рана на тілі від поранення. Це  орден Вітчизняної війни та орден «За мужність», бойові нагороди, медалі за звільнення міст, лист-подяки від самого головнокомандуючого. Це пам’ять про загиблих друзів-однополчан. Жахливі картини зруйнованих міст і сіл. Це тривожні сни-спогади про тяжкі кровопролитні бої, які мов кадри документального фільму повертали й повертають ветерана в далеку бойову юність.

Додому, у рідне село Співаківка, що на Іюмщині, повернувся у 1948-му. Йому до сільської праці було не звикати – ще після 6 класів сільської школи  з такими ж як і сам хлопяками працював у городній бригаді, кіньми землю обробляв. Тож відрау прийшов у колгосп. Працював там, де потрібні були міціні чоловічі руки. Більше всього доводилося у кузні господарювати. Лагодив нехитрий реманент для сільськогосподарської техніки. А в разі необхідності – і в полі, і на току працював. Має 42 роки колгоспного стажу.  І численні відзнаки за сумлінну працю на землі.

…Про особисте життя Іван Трохимович розповідає і сьогодні з особливою теплотою. Ще у дитячі роки познайомився він з Вірою Степанівною (саме так по імені-по батькові шанобливо і зараз дідусь називає свою дружину).

  • У нашому селі була олійниця, ось із Грушевої і приїздили селяни на бричках насіння міняти на масло. За день не вправлялися, тож і лишалися у наших людей ночувати. Віра також залишалася на ночівлю у нас разом з батьком. Так і познайомилися, по-дитячому подружилися, – пригадує дідусь. – А коли прийшов із фронту, то знов зустрівся з Вірою Степанівною,відразу ж й потяглися один до одного, почуття вже не дитячі спалахнули. У 1948 році і побралися.

Молодята переїхали у Грушуваху, тут хату для себе почали будувати. Самі, як могли і з чого могли. З будматеріалами було сутужно, та й грошей не вистачало. З труднощами, у важкій праці споруджувався  оцей будиночок, який ось  вже майже 60 років стоїть на цій тихенькій сільській вулиці. У мирі й злагоді мешкала тут дружна родина Демиденків. Двох доньок і синочка тут народили і виховали, звідси вони свою дорогу у світ дорослості почали. Тепер вже свої родини мають –  доньки в Ізюмі мешкають, син  – у Балаклії. У щасливому шлюбі колгоспний коваль та  сільська вчителька прожили 67 років.

Не стало Віри Степанівни у 2015 році. Разом з нею і сонечко у вікні погасло, і спокою на душі не стало. Овдовів, що осиротів. Ні, діти не забувають, навідують старенького, до себе пропонують переїхати.

– А куди я з цієї хати?!-  сам у себе запитує старенький. – Що я на їхніх поверхах робитиму? Я там ніхто, чужаком  буду. А тут я вдома. У своїй хаті, яку сам збудував і де щастя своє мав. Тут і люди свої – вийду на вулицю, є з ким погомоніти, бо всі свої, рідні. Доживатиму віку тут. У цих стінах.

І задумливим поглядом обводить свою кімнату –  сімейні фото на стіні, нехитрі меблі, яку ще з дружиною придбавали, килимок біля ліжка, фіраночки на вікні, годинник, який вже ой як давно веде лік його життя. Спершу – швидкоплинного щасливого сімейного,  тепер ось довгих одиноких тяжких буднів.

…За плечима ветерана Другої світової  війни І.Т. Демиденка — героїчний бойовий шлях, поважний трудовий стаж, чимало добрих і корисних справ. Таких як він у всьому районі 13. Тих, хто воював на фронтах Другої світової. У Грушувасі – він один. Один-єдиний на всю сільську раду. Скромний фронтовик. Людина світлої душі, доброго серця. Щирий, відкритий, привітний. Він нічого ні в кого не просить. Нічого не вимагає і не має ні до кого жодних претензій. Він просто живе. Живе спогадами минулого і днем сьогоднішнім. Радіє своїм нечастим гостям. І тепло дякує кожному за увагу до себе. Такий він – герой минулої війни. Тож побажаймо йому довголіття. І скажемо ветерану велике спасибі. За кожен бій. За кожну перемогу….

На фото – у гостинах у ветерана Другої світової війни І.Т. Демиденка голова районної організації ветеранів В.О. Седенко та голова первинної організації ветеранів Грушуваської сільради З.М. Рой.