А мрія була, здавалося, недосяжна. Зародилася ще з шкільних уроків англійської мови. Для Наталії Помазан теми «Лондон», «Біг-Бен» здавались найцікавішими. Дівчинкою вона уявляла, як прогулюється тими вуличками, розглядає історичні архітектурні будівлі: Тауерський міст, Вестмінстерський палац, Собор Святого Павла, Лондонський міст, Букінгемський палац. Школяркою мріяла про подорожі за кордон, особливо про Великобританію.
Сама Наталка родом з Барвінкового, навчалась в ЗОШ№1, а після одинадцятого класу вступила до харківського вишу (нині національний університет сільського господарства ім.П.Василенка) на факультет «Менеджмент, економіка підприємства». А коли випала можливість поїхати на практику до Англії на збір полуниці, дуже зраділа. Дитяча мрія про Лондон, Біг-Бен… була вже майже на долоні. Оформлення документів, віза, валіза, дорога…
Перше знайомство з країною мрії почалось з ферми, яка знаходиться в місті Колчестер. Робота була в полях, в теплицях – важка, виснажлива. Та за довгими буднями приходили вихідні. І вже в ті дні відпочинок вдало поєднувався з екскурсіями. Лондон, Белфаст, Кардіфф, Кембрідж, Манчестер, Бірмінгем, Оксфорд, і це лише частина з тих міст, які вдалось відвідати, розглянути з близька їх пам’ятки, почути історію з вуст корінних мешканців. І відкрити для себе Європу, й те, що люди спілкуються більшість англійською і російською мовами.
Та півроку пролетіли швидко і треба було повертатись до рідного краю, продовжувати навчання.
Наступного року студентка знову поїхала до Англії. І знову робота в полях та в теплицях. Саме під час цієї поїздки дівчина познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Виявилось, він теж з України, з Харкова. Та романтичні зустрічі на вуличках Лондону швидко промайнули. І знову навчання в Україні. Наступного разу їхати за кордон було вже важче. Інститут реорганізовувався і програми за обміном студентів закрили. А там, за кордоном, чекали її коханий і країна мрії. Тож, ніщо не могло стати на заваді. Наталія знайшла агентство, зробили візу і через деякий час поспішала вже до своєї мрії, де на неї чекав її любий.
І знову романтичні побачення, спільні подорожі містами Великобританії. Весілля і, згодом, — поповнення молодої сім’ї. Разом з чоловіком виховують нині донечку і приїздять на Барвінківщину, аби провідати рідних і зустрітись з друзями.
—Чесно кажучи, — посміхається Наталія, — заробляти за кордоном добре, бо там цінуються й праця, й люди. Та й підприємницьку справу вести там легше. А от, коли вже є якийсь достатній капітал, краще повернутись додому, на Україну. Бо тут все рідне! І там, як би добре не було, а вдома – краще. Не вистачає спілкування з рідними, рідної мови. Щоправда, є велика українська діаспора, де дітей змалечку навчають рідній культурі, історії України, вчать мову, проводять літературні заходи, влаштовують літні табори (такі як «Пласт»), де організовують концерти української пісні, танцюють гопак, влаштовують виставки української вишиванки. На одному з останніх свят діти читали вірші Т.Шевченка так проникливо, душевно. Є спілка української молоді. Там навіть селище є під назвою Тарасівка. Працює українська школа, де всі предмети викладаються рідною мовою. Різні гуртки, бібліотеки, клуби – все що наповнює дозвілля цікавим спілкуванням і навичками. А ще дві українські церкви, де не лише йде служіння рідною мовою, при них працюють, так би мовити, незвичні садочки для дітей. Незвичні в тому плані, що діти там майже від народження і разом з матусями. Моїй донечці було три місяці, коли нас запросили до них в ясла. В цій групі дітки тільки до того часу, поки починають ходити, потім їх переводять в молодшу групу, а далі йде вікова. Мама завжди поруч зі своїм малям, і водночас спілкується з іншими матусями. Тут спілкування йде за інтересами, діляться досвідом і захопленнями, обговорюють післяпологові питання, все, що стосується годування. Тут працюють і медики й вихователі. Для дітей багато іграшок, проводять розвиваючі ігри і заняття для фізичного розвитку, калорійне меню. А у два-три рочки маля йде до дитячого садочка.
Мені дуже подобаються корінні англійці, їх бережливе ставлення до стародавніх та просто старих речей. До всього ставляться з особливою увагою, реставрують. І не важливо чи це стара архітектурна будівля, замки лордів, чи просто якісь дрібнички, меблі, навіть, одяг. У нас, наприклад, вже викинули б на смітник, там – ні. Вони зберігають все.
Там обов’язково доглядають кожен своє подвір’я, відсутні високі паркани, багато квітів, різні карликові деревця та декоративні кущі і обов’язково зелені газони. І не важливо, якого статку родина, все має бути чисто, охайно, доглянуто. А ще, там люди дуже добрі, ввічливі, уважні. Вони постійно цікавляться, що в нас тут, в Україні, відбувається, хвилюються. Не зважаючи, що зовсім ми чужі. Там змалечку привчають до поваги й дружнього ставлення до інших. При зустрічі один одному завжди махають відкритою долонею, вітаються з посмішками.
Там на вулиці не зустрінеш людину похмуру. Вітаються з посмішкою, запитують про справи, бажають один одному здоров’я. І коли ми приїхали в Україну, моя донечка кожному зустрічному махала ручкою й віталася, а ніхто не відповідав, то вона навіть ображалась. Вона ж звикла: їде автобус і всі машуть, посміхаються, йде перехожий, і теж маше, вітається, не важливо, знайомі чи ні. Мабуть, саме у цьому відношенні ми відрізняємось. Там прийнято, що сусіди ходять один до одного з печивом чи тістечками, пригощають, спілкуються дружньо. Навіть, якщо тільки переїхали, у вечері вже сусіди йдуть знайомитись.
На вихідні вдома ніхто не сидить, всі їздять на пікніки чи в подорожі, відвідують музеї, приєднуються до екскурсій. Для них все, що стосується родини та історії – чи не найголовніше в житті.
Не важливо, у дорогому ти вбранні чи старих потертих джинсах — найпростіша зачіска, мінімум макіяжу у жінок – головне, щоб була людина відкрита, відверта, щира, добросердечна, уважна, порядна і усміхнена. Доброзичливість перед усім. Навіть у якихось складних ситуаціях вони ствердно запитують: «У тебе все гаразд?»,— і це підіймає дух, людина розуміє, що не лишається з бідою наодинці, їй нададуть необхідну допомогу.
А ще, в самісінькому центрі Лондона є Холонд-Парк з українською кухнею. Тут і борщ, і вареники, і пампушки, галушки – все готують так смачно, не відчувається, що за кордоном.
У країнах об’єднаного королівства дуже поширено такий вид праці, як чаретті. Тобто, безкоштовна праця. Це коли люди, особливо молодь, виконують якусь роботу, а оплата за їх працю йде на благодійні заходи, які проводяться в країні, наприклад, в різних притулках. Дуже багато активістів, які влаштовують благодійні заходи і зібрані кошти з речами передають сюди, в Україну, як допомогу.
Можна наводити багато прикладів, які тільки підкреслюють — менталітет наш різниться. І коли ми навчимось цінувати, поважати й берегти, навчимось відвертим, щирим, дружнім стосункам, в нашій країні, на рідній землі, буде обов’язково процвітання. І не слід чекати великих змін. Варто розпочати із себе!
