Ольга і Микола – ровесники. Обоє 1997 року народження. Він народився 27 червня, вона – 29. Микола часто любив жартувати: я старший за тебе. Два дні різниці – це ого-го як багато.

Жартували у вузькому сімейному колі ще з одного цікавого факту: їх мами народжували в одній лікарні, в одному відділенні і лежали в одній палаті. Микола завжди говорив з посмішкою: наші долі перетнулися ще тоді, у пологовому відділенні. Нам накреслено бути разом…

І вони були щасливі разом. У них було багато спільного: і захоплення, і вподобання, і погляди на життя. І плани на майбутнє у них були спільні. Бо вони – подружжя. Родина. Молода міцна сім`я. Шлюб зареєстрували у 2021 році. У грудні місяці того ж року народився первісток. Синулю назвали Захарчиком. За станом здоров`я новонародженого з пологового відділення щасливі батьки не змогли відразу забрати додому. Був тривалий і доволі складний період медичного супроводу у дитячій клініці Харкова. Микола кожного дня приходив до малого. На руки не можна було брати крихітне немовля. І татусь годинами стояв, дивлячись крізь віконце на своє маленьке, але таке велике щастя…

-18 лютого нас із Захарчиком виписали з лікарні. Коля нас відвіз до моїх батьків у Погонівку. А сам вже наранок  19 лютого відбув у свою військову частину. Ми з малим планували побути у селі десь із місяць, а потім їхати у Краматорськ – ми там винаймали квартиру. Та у батьків ми гостювали недовго. Війна…Коля наполягав, щоб ми виїхали у безпечний регіон. І я з сестрою та синочком вже у березні поїхали в Івано-Франківськ, – розповідає Ольга Кравченко. – Мені Коля дзвонив кожного дня. Про Захарчика все розпитував. Про себе говорив мало: воюємо, тримаємо рубежі, робимо свою роботу. Він ніколи не давав приводу для тривожних думок. Чула від нього тільки коротке й заспокійливе: у мене все гаразд…

А потім було дві зустрічі. Два його приїзди до Франківська. У липні 10 днів реабілітації після поранення. І в серпні – дві доби короткотривалої відпустки.

Захарчик спершу несміливо йшов до Колі на руки, а потім вже не відпускав його зі своїх обіймів. Горнувся, цілував, посміхався йому у відповідь. І ми тоді такі щасливі були. Бо були разом. Сім`єю. Я й подумати не могла, що все це може в один момент закінчитися, – Оля не стримує сліз. – Розумієте, ніколи ніякого тривожного передчуття не було. Батьки якось говорили, що сни тривожні сняться. Але в мене на душі було спокійно. Я знала і була впевнена: Коля зателефонує, як завжди, і скаже, що у нього все гаразд. Що він, як завжди «робить свою роботу».

І він подзвонив. 6 вересня. Як завжди. Про себе говорив мало. Запитував про Захарчика, про мене. То був останній день, коли я чула його голос, – і знову сльози…

7 вересня Микола не подзвонив. І його телефон не відповідав. Не було зв’язку з коханим і восьмого, і дев`ятого вересня. Всі ці тяжкі тривожні дні і ночі Оля і всі рідні били на сполох – телефонували у різні інстанції, у військові шпиталі: можливо поранений, можливо втратив пам’ять, загубився, шукали контакти побратимів, намагалися хоч якусь роздобути інформацію. Але… Дива не сталося.

Ранком 10 вересня Ользі зателефонував заступник командира підрозділу: кріпіться, у мене для вас сумна новина, Микола загинув… Свій останній бій старший солдат Кравченко прийняв тут, на Ізюмщині, на рідній землі. Загинув смертю хоробрих під Волоховим Яром.

Поховали Героя у Погонівці.

Оля, зовсім молодесенька дівчина-красуня, одягла чорну хустину вдови. Захарчик вже не дочекається теплих татусевих обіймів. А Миколі Кравченку назавжди буде 25. Їх сімейне щастя було таким коротким. Майбутнє їх родини вкрала війна, перекреслив проклятий рашист. Як таке пробачити? Як з цим змиритися? І як це сприйняти?

Фото надані Олею Кравченко