Сьогодні, 21 липня, минає чотири роки світлої пам’яті нашого земляка Захисника України Олександра Шинкаря.
Олександр народився 7 січня 1989 року в невеличкому селі Катеринівка на Барвінківщині. Тут минули його дитинство і юність, тут він пізнав нелегку сільську працю, навчився любити землю, яку обробляв усе життя. Сіяв і збирав врожаї, займався бджільництвом, створив власну пасіку, яка стала справою його душі.
Хоча разом із дружиною Олею, донькою Софійкою та сином Кирилом жив у Лозовій, дорогу до рідного села не забував ніколи. Часто приїздив до мами, працював на землі, допомагав по господарству. Односельці пам’ятають його щирим, працьовитим і доброзичливим чоловіком, якого поважали й любили.
Олександр був зовсім не кадровим військовим. Звичайний селянин і трудівник. Та коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, він не став чекати повістки чи виклику. Сам прийшов до військкомату й попросився на фронт. Він знав, заради кого бере до рук зброю: заради рідної землі, своєї родини, дітей і майбутнього України.
Побратими дали йому позивний «Пчела». Про його захоплення бджільництвом знали всі, тому це ім’я стало для нього символічним.
Навіть на передовій Олександр знаходив можливість бути поруч із найріднішими. Постійно телефонував, коротко розповідав про себе, розпитував, як справи вдома. Особливо часто дзвонив мамі.
18 липня він востаннє вийшов на зв’язок. Сказав лише, що перебуває на бойовому завданні під Бахмутом. Після цього телефон замовк.
Довгі місяці рідні жили між надією і болем. Вірили, що він живий, можливо, поранений, у шпиталі чи в полоні. Та згодом прийшла найстрашніша звістка. Старший солдат Олександр Шинкар загинув 21 липня 2022 року, захищаючи Україну.
Поховали Героя в селі Дмитрівка Другоіванівського старостинського округу. Його ім’я назавжди залишилося в пам’яті рідних, друзів, побратимів і земляків.
Мама Героя Валентина Миколаївна й сьогодні говорить про сина так, ніби він поруч.
«Він був душею компанії. Мав багато друзів, любив жартувати. Найбільше любив землю і свою пасіку, яку створював десять років. Він жив бджолами. Тепер я продовжую цю справу в пам’ять про нього.
Найдорожчим у його житті були діти — Софійка і Кирило. Він їх безмежно любив. Саме заради них, заради всіх наших дітей він і пішов захищати Україну.
Він дуже любив мене. Телефонував по сім-вісім разів на день — і до війни, і вже коли служив. Жив у Лозовій, але серцем завжди був у селі. Любив людей, завжди приходив на допомогу. Не пам’ятаю, щоб із кимось сварився чи мав якісь конфлікти. Це була дуже добра і порядна людина.
Для нас усіх він був просто Сашуня. Так ми називали його з дитинства. Він назавжди залишиться нашим Сашунею.
Я вдячна Богові й побратимам за те, що змогли винести його з поля бою. Знаю, якою ціною дається кожен метр тієї землі. Вдячна, що маю його могилу, маю куди прийти. Бо є ще багато родин, які досі чекають своїх безвісти зниклих.
Мені й досі сниться син. У снах він просить не плакати, питає, як там його діти, чи все в них добре. Він завжди турбується про них.
У нього було ще стільки планів. Він записував їх у свій блокнот. Я його зберігаю. Там усе його майбутнє, про яке він мріяв…»
Світла пам’ять Олександру Шинкарю — доброму синові, люблячому чоловікові й батькові, працьовитому господарю, який у вирішальний для країни час без вагань став на її захист.
Олександр Шинкар. Йому назавжди 33… Для когось він був старшим солдатом із позивним «Пчела». Для дружини — чоловіком. Для Софійки й Кирила — татом. А для мами він назавжди залишиться Сашунею. Тим, хто телефонував по сім-вісім разів на день, любив землю, бджіл і своїх дітей. Саме таким його пам’ятатимуть.
Ірина Столбова. Фото надані Валентиною Шинкар
