22 вересня 2023 року на рідній батьківській землі перепоховали солдата Збройних сил України, командира 1 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 122 батальйону територіальної оборони Олександра Петровича Родіна із Мечебилового. Герой-захисник загинув 27 березня 2022 року. Наша розповідь про його героїчний бойовий шлях і довгу та непросту дорогу додому
«Я старший і несу відповідальність за меншого брата»
Олександр Родін виріс у рідному Мечебиловому. Зігрітий маминою любов`ю та турботою, мав і надійну чоловічу підтримку. Опорою завжди був старший на три роки брат Сергій. Надійним батьківським плечем став Олександр Шишов. Не рідний по крові, він ніколи не був для братів вітчимом, бо дав хлопцям своє щире тепло і турботу.
«Він нас виростив. Він нам батько», – говорить Сергій. І цією короткою фразою сказано все.
Отак і зростали брати Родіни у дружній родині. Вчилися, допомагали батькам, грали у футбол, як і вся сільська дітвора. Мирне, щасливе дитинство… І в дорослому житті хлопці були один для одного опорою і підтримкою. Йшли по життю разом. І відповідальні рішення приймали разом. Бо ж брати…
–У 2015 році ми пішли з Сашею у військкомат. В один день. Разом. Рішення було у нас спільне – країна потребує захисту від російської навали і ми не можемо сидіти вдома, -розповідає Сергій Родін. – Малого (так з любов`ю й сьогодні називає старший брат меншого) хотіли направити у прикордонну частину. Бо ж він строкову службу проходив у тих військах. А я їм: ні, ми тільки разом, я старший, я за нього відповідаю.
А саме того року у Збройних силах України створювалася нова структура – військова служба правопорядку. У цей новий підрозділ у Харкові й були направлені на службу брати Родіни. Дислокувалися на Харківщині, мали відрядження у сусідню Донеччину для виконання бойових завдань. Рік бездоганної службив зоні АТО і повернення додому.
Олександр створив сім`ю, виїхав з батьківського обійстя. Сергій залишався у рідному селі, господарював. До всього мав хист – і на землі працювати, і техніку ремонтувати.
Влітку 2021-го Саша Родін повернувся до Мечебилового. Щось не склалося в сімейному житті, розлучилися з дружиною, роз`їхалися. І пів року не минуло, не встиг Олександр визначитися із подальшим своїм майбутнім, аж тут лютий місяць 2022-го. Повномасштабне вторгнення військ росії на Україну
-Вже ввечері 24 лютого Малому подзвонили: наранок 25-го йому треба прибути до військкомату. Мама зібрала валізу. Батьки відвезли брата на збірний пункт у Барвінкове. Їх відразу ж відправили на Ізюм. Служив в Ізюмському загоні тероборони. Брат, коли дзвонив, говорив, що він постійно на передовій, на першій лінії вогню, – продовжує розповідати Сергій.-Тримали оборону Ізюму. Були тяжкі бої під Кам`янкою. Потім їх відвели в Яремівку. Там були наші бойові позиції. Звідти востаннє брат вийшов з нами на зв’язок…
А потім – тиша. Довгі дні, тижні, місяці… Яремівка окупована. Жодних офіційних відомостей. Були надії, що Саша вийде на зв’язок. Пізніше, як зможе. Бо ж попереджав, якщо не дзвонитиме – значить не можна вмикати телефон, щоб не створювати для ворога мішень.
Але дзвінка не було… Рідні відганяли від себе найстрашнішу думку. Можливо поранений, без свідомості десь у шпиталі. Можливо отримав якесь бойове завдання і перебуває поза зоною мобільного покриття.
Були різні версії, різні припущення… Але дзвінка не було. Бо вже не було Олександра…
Він загинув 27 березня. Вже пізніше мама почує версію від мешканців села Яремівка, що тоді позиції наших тероборонівців хтось із місцевих міг здати окупантам. Бо був влучний прямий прильот. І хлопців наших того дня багато загинуло. Версію точного прильоту підтвердить згодом і судмедексперт. Шансів вижити там не було. Жодного…
–Мама з батьком величезну пошукову роботу провели, щоб встановити істину, щоб знайти Сашу, щоб перепоховати його вдома, – говорить Сергій Родін. – Де тільки вони не їздили, з ким тільки не спілкувалися, і в які двері тільки не стукали… Знайшли. Відшукали. Не Сашу. А його могилу. Спершу одну. Потім другу…
Після того прямого смертоносного ворожого прильоту місцеві жіночки із Яремівки поховали загиблих хлопців. Там же, у селі біля дамби. Всіх. В одній могилі. Як невідомих воїнів Збройних сил України. А буквально через два дні в Ізюмі рашисти підірвали дамбу. Якби жінки тоді не поховали воїнів, їх би просто змило потоком води. І вже ніхто ніколи їх би й не знайшов…
Пізніше, після звільнення населеного пункту від окупантів, була проведена ексгумація тіл. Олександра Родіна перепоховали на Краснопільському кладовищі міста Дніпра. Під номером. Знову як невідомого. Особу Героя вдалося встановити за результатами ДНК-тесту. Мама Олена Іллівна їздила на цю процедуру у Дніпро. А потім були довгі місяці очікування, які здавалися рідним вічністю. І тільки 22 вересня 2023 року, через півтора роки від моменту загибелі, Герой повернувся додому. На щиті. Зустрічали його всім селом. Поховали з усіма військовими почестями. Олександра Родіна прийняла на вічний спочинок рідна батьківська земля…
Сергій РОДІН: «Брат сказав: я там воюватиму, а ви тут хлопцям допомагайте»
Вже у перші дні березня у Мечебилове прибули українські військові. Почали облаштовувати свої оборонні позиції. Сергій Родін відразу ж пішов до них.
–Це вже пізніше я дізнався які саме бойові підрозділи тримали у нас оборонні рубежі, потоваришував і подружився із багатьма хлопцями з цієї справді легендарної бригади. А тоді я просто пішов до військових і попросив звести мене з командиром, – пригадує Сергій.- Запитав коротко: яка потрібна допомога? чим можу бути корисним? Почув, що треба рити окопи, укріплятися на місці.
Сергій оббігав, обдзвонив друзів/товаришів по всьому Мечебиловому, зібрав таких же роботящих і патріотичних чоловіків. Прийшли цілою бригадою до військових. І працювали. До кров`яних мозолей на долонях. Зранку і до вечора. І не один день…
«Батьки в евакуації більше двох днів не витримували»
На вмовляння військових Олена Іллівна та Олександр Анатолійович таки виїжджали із села у безпечне місце. Тричі. Недалеко – на сусідню Лозівщину. Довго не витримували. Два дні там побудуть- і додому.
-Мама говорить, не можу тут сидіти, коли там хлопці в окопах голодні/холодні. Отож ми закупляли на тамтешніх ринках продукти і їхали назад в село. Мама вдома готувала військовим гарячі страви. У них же кухні не було. А що в окопі чи на вогні приготуєш? І коли їм так було куховарити? Отож і харчувалися у нас вдома вояки з 25 окремої механізованої бригади. Приходили, як до рідної хати – поїсти, попити гарячого чаю, зарядити телефон чи павербанк, скористатися інтернетом для передачі даних, – розповідає Сергій. – Через батьків телефон тоді скільки інформації різної проходили, що з військовим штабом можна було порівняти. Нам дзвонили хлопці постійно, повідомляли про свої потреби, казали чим ми можемо допомогти. І ми допомагали…Малий же наказував мені, їдучи із дому, мовляв, я воювати буду, а ви тут допомагайте хлопцям, чим можете…
– Сергій Родін та Дмитро Лавров з першого дня війни ремонтували нашим військовим техніку. Через їх руки пройшло сотні машин. Сотні! До них їхали хлопці за допомогою з різних напрямків. Транспортували пошкоджені автівки, знаючи, що мечебилівські кулібіни все зроблять. Все налагодять. Безкоштовно. Грошей за свою роботу з військових ніколи не брали, – розповідає директор Мечебилівського ліцею Андрій Гома. – Скільки зробили Родіни разом з такими ж небайдужими односельчанами у той важкий період часу – не переповісти. Їх домівка стала пунктом незламності, до них йшли, їхали, дзвонили. І їх добрих справ вистачало для всіх.
А скільки разів Родіни їздили на передову із домашніми гостинцями?! Ніхто цього не рахував. Наготують домашньої смакоти – і везуть хлопцям на Бахмутський напрямок. Про патріотизм і волонтерство таких людей історії писати треба, – додає Андрій Іванович, скромно замовчуючи своє активне волонтерство.
Ось така історія. Історія однієї сільської родини, яку чорним крилом зачепила війна. Незламні люди. Патріоти. Справжні українці. Кожен, як міг наближав перемогу. Олександр Родін – на передовій. Ціною власного життя. Брат, батько, мама – тут, в тилу, робили все можливе, щоб бути корисними, щоб підтримати вояків.
Низький їм уклін. І щире співчуття. Немає таких слів, щоб утішити біль втрати найдорожчої людини. Олександру Родіну навічно 35. Він тепер вдома. Його прийняла на вічний спочинок рідна батьківська земля. За неї він пролив свою кров. Його бойовий шлях був героїчним, а дорога додому довга і складна.
Спочивай з миром, Герою. Ми у вічному боргу перед тобою, Сину. Не забудемо твій Подвиг. Не пробачимо ворогу твою смерть. Навічно в пам`яті. Назавжди в строю. Тепер у Небесному війську.
Ірина Столбова.
Фото із Алеї пам`яті у Барвінковому
