Ця розповідь — про одного з Героїв, чий портрет у Барвінковому на Алеї пам’яті. Про людину, яка в тяжкий для країни час, стала на її захист. І в цій боротьбі за переможний мир віддала найдорожче – своє життя.
Анатолій Володимирович ТРУС народився 28 січня 1970 року у Барвінковому. Тут виріс, здобув освіту, працював водієм у місцевому ремонтно-транспортному підприємстві, добре знався на техніці й був одним із кращих КамАЗистів у колективі.
Гордістю і сенсом його життям були найрідніші — дружина, донька, син. А коли на світ з`явився онучок, то дідусь взагалі не тямив себе від щастя. Маленький Іванко став для нього великим Всесвітом…
Чоловік завжди дбав про своїх найрідніших, найдорожчих, про їх безпеку турбувався. І тоді, навесні 2022 року, коли Барвінкове було під щоденним обстрілом російських окупантів, найперше, що зробив – евакуював родину. Сам залишався у місті, а їх вивіз. Йому було спокійніше, коли знав, що сім`я в безпеці.
І коли отримав повістку, зібрав речі і пішов на пункт збору. Став у стрій, взяв у руки зброю, щоб захищати своїх найдорожчих, своє місто, свою країну…
“Я просила Миколу Чудотворця бути для чоловіка ангелом-охоронцем”
— Анатолія призвали на війну 19 грудня 2023 року. За старим церковним календарем це свято Миколи Чудотворця. Йому я молилася, просила бути для чоловіка ангелом-охоронцем, — згадує дружина Олена Борисівна. — А воно бачите, яке життя… Толик мені дзвонив щодня. У нього був звичайний кнопковий телефон, до якого він звик і міняти на інший сенсорний категорично не хотів. Тож листування у нас не було. Ми тільки розмовляли. Він дзвонив, як мав час і як було зручно. І ми говорили. Коли розмова була довгою, коли кілька хвилин. Про себе розповідав коротко. Я знала, коли він був в «учебці», знала як він став водієм-механіком БТР, знала коли його перевели у «штурмовики», бо у тих групах не вистачає бійців.
Зазвичай, від нього стисла інформація. А про нас, про дітей, про онучка, міг слухати годинами. Про все розпитував, все його цікавило. А ми розповідали, як тут вдома, як ми вчимося жити без нього, без господаря. Як самі навчилися косити траву, як вчимося пиляти дрова і лагодити пилку, як справляємося з іншими буденними справами. Чоловік слухав, і тішився тим, що у нас вдома порядок.
І тоді, 4 листопада 2024 року, наша телефонна розмова була такою ж, як завжди. Спершу Анатолій розпитував про наше життя-буття. А потім…
Потім отак і говорить: «з групою штурмовиків іду на позиції. Якщо мене довго не буде – то ви мене шукайте»…
“У той момент я відчула, що трапиться біда”
У той момент я відчула, що трапиться біда. Думаю, що й він мав такі ж передчуття. Ми навчилися навіть на відстані бути, як кажуть, на одній хвилі, як не як, а тридцять років разом…
І біда трапилася…
Ні п’ятого, ні шостого листопада Анатолій Трус додому не подзвонив. Його телефон теж мовчав. Сім`я забила тривогу. Прийшли в ТЦК, подали заяву, зробили запит у військову частину, а за тиждень прийшло сповіщення. Водій-механік Анатолій Трус 6 листопада на Покровському напрямку пропав безвісти.
—Мені тоді наснився сон: могила, хрест і вінки… Я зрозуміла, що чоловік загинув. І ми шукали. Шукали вже не його. А його тіло, — Олена Борисівна збирається з силами, щоб продовжити розмову. – Куди ми тільки не зверталися. Писали, дзвонили в різні інстанції – від командування військової частини до Міністерства оборони України, шукали хоч якусь інформацію через побратимів та рідних таких же зниклих безвісти бійців.
Довгі 10 місяців пошуків, відчаю, болю, невідомості. Дні і ночі тяжкого усвідомлення і прийняття того страшного відчуття, що його нема. Нема, не повернеться чоловік у рідну хату. Його речі посилкою надіслали додому… Речі тут, а Толика нема…
…А потім був дзвінок.
Просили здати аналіз на експертизу ДНК. Спершу це зробила донька, потім син. Ідентифікацію проведено. Двома тестами ДНК підтверджено: у числі 100 тіл загиблих українських вояків повернувся «на щиті» додому й наш земляк Анатолій Трус. Його прийняла на вічний спочинок рідна барвінківська земля. Пішов у Небесне військо Герой-захисник. Втратили всі ми вірного сина України, мужнього воїна-патріота. Та найтяжча втрата для родини. Не стало чоловіка, батька, дідуся…
“Ми всі живемо пам’яттю про нього”
—Ви знаєте, онучок і досі, почувши телефонний дзвінок, галасує на всю хату: «дідусь дзвонить»! Він хоч і маленький, але усвідомив, наскільки радісний і очікуваний був для всіх нас дзвінок чоловіка. Тепер дзвінків від дідуся не буде, — продовжує розмову пані Олена. – Ми всі живемо пам’яттю про нього. Це те, що тримає й додає сил. Ось і донька Ліза, як і просив татко, здала на водійські права, і тепер впевнено керує нашими старенькими домашніми «Жигулями». Та Ліза взагалі вміє все, що вмів робити батько. Він її вчив усьому, щораз повторюючи: «У житті все знадобиться». І знадобилося.
А син, Костянтин гордий від того, що своїм бойовим позивним татко обрав «Сом». Для когось це нічого не значуще псевдо, а для нас воно особливо щемне. Бо саме так ніжно і турботливо називав хлопчика батько, коли він був маленьким. Отож і хотів Анатолій, щоб хлопці кликали його «Сомом», так, як він колись свого сина.
“Молюсь за кожного і кожну. Вони ж всі наші діти”
А Олена Борисівна, ця тендітна, маленька на зріст жінка, з великим і сповненим доброти серцем, робить багато добрих справ для військових. Ще відправляючи посилку коханому на фронт, вона клала туди стільки домашніх гостинців, щоб вистачило і побратимам. Зараз не посилками, а донатами допомагає військовим. Отримані кошти за загиблого чоловіка, вдова передає на потреби наших оборонців.
–У мене була мрія купити дрон для побратимів, з якими воював мій Анатолій. Але благодійний фонд, до якого я звернулася за допомогою, не мав контактів на той підрозділ. І порекомендували спрямувати ці кошти харківським прикордонникам, які стоять на гарячому Куп`янському напрямку. Я погодилася. Пізніше мені хлопчики з прикордоння і відео з вдячністю надіслали. Тепер для виконання поставлених бойових завдань у них є дрон від мене, — продовжує співрозмовниця.—Я допомагала і буду допомагати донатами нашим захисникам. Мені кажуть: чи були б ці гроші зайвими для сім`ї. Не були б, звичайно. Але хлопчикам вони потрібніші зараз. Я так вирішила і так робитиму далі.
—Знаєте, я перед цими воїнами-захисниками готова стати на коліна. З вдячністю і шаною. Скільки серед них талановитих молодих вояків, які складають вірші, пишуть музику, малюють, розробляють різні технічні новації. Їм би жити й творити у мирній країні, розвивати її економіку, культуру. Але війна змінила їх плани. Вони стали на захист країни, всіх нас. І вони гинуть… Молодь, цвіт нації. Молюсь за кожного і кожну. Вони ж всі наші діти. Щоб вижили, вистояли, щоб додому всі повернулися з Перемогою, — ділиться Олена Борисівна.
Багато добрих справ робила і робить Олена Трус для наближення Перемоги.
Робить в знак пам`яті про чоловіка. І з турботою про майбутнє свого онучка. І мову українську, якою сама до досконалості володіє, з маленьким онучком вивчає. І хлопчик вже робить перші успіхи.
Щоб не було, що його дідусь загинув ні за що. Я хочу, щоб він виріс гідним українцем. Щоб дідусь звідти бачив свого внучка, своє продовження. І щоб пишався ним, — додає жінка.
…Поховали молодшого сержанта Збройних сил України у рідному Барвінковому 25 вересня 2025 року. Його портрет встановлено на Алеї пам’яті.
Ми пам’ятаємо тих, хто загинув на російсько-українській війні. Ми мусимо пам’ятати: наше життя, наша свобода, наші мрії – це те, за що вони заплатили найвищу ціну.
Ірина Столбова
