Психологиня — про допомогу військовим, їхнім родинам і кожному, хто живе у стресі війни.
«Просити про допомогу — не соромно. Це сміливе й відповідальне рішення»
Війна триває вже не перший рік, і дедалі більше українців переконуються: її наслідки — це не лише зруйновані міста чи поранення. Вона залишає глибокі рани в людських душах. Військові, ветерани, їхні родини, люди, які пережили втрату, полон, вимушений переїзд або постійне життя під звуки повітряних тривог, нерідко потребують психологічної підтримки. Водночас багато хто й досі соромиться звертатися до фахівця або не знає, коли це справді необхідно. Саме тому ми попросили психологиню Людмилу СКЛЯРОВУ відповісти на запитання, які сьогодні хвилюють багатьох.
— Сьогодні багато говорять про адаптацію військових після повернення з фронту. Що, на Вашу думку, найважливіше для їхнього повернення до мирного життя?
—Усі ветерани різні, але кожен із них них заслуговує на підтримку та повагу. Коли ми опиняємося поряд із людьми, які пережили травматичний досвід, то треба вести себе відповідно: не питати про болючі подіїї, втрати, не тиснути, не задавати дурні питання. Важливо проявляти елементарну повагу. Нашою проблемою є те, що спочатку героїзуємо до небес, а потім зацьковуємо за якийсь проступок. Варто пам’ятати, що ці люди нас захищають, жертвують собою, щоб всі ми жили відносно спокійно і дозволяли собі багато чого. Ми їхнього життя не проживаємо і не бачимо жахливих речей, тож і не маємо права засуджувати та робити якісь узагальнені висновки. Вони мають повертатися у середовище, яке їх чекає. ЧЕКАЄ! Підтримуйте, але ні в якому разі не жалійте! Не закривайте очі на їхні проблеми, вони захищали і захищають нас! І кожен з них вже ЗАПЛАТИВ свою ціну.
— Як зрозуміти, що людині вже потрібна допомога психолога?
— Людині потрібна допомога психолога, коли вона втрачає здатність самостійно справлятися зі стресом, емоції заважають їй жити, працювати чи спілкуватися, а стан тривоги, апатії або болю триває довше двох тижнів і не зникає після відпочинку. Найчастіше тривожними сигналами є постійна тривога або пригнічений стан, безсоння, втрата інтересу до життя, бажання ізолюватися від людей, зловживання алкоголем. Якщо ж у людини виникають думки про самозашкодження, допомогу потрібно шукати негайно.
— Існує стереотип, що до психолога треба ходити довго і регулярно. А як щодо однієї консультації?
— Одна консультація може допомогти людині виговоритися, знизити емоційне напруження, по-новому подивитися на ситуацію, отримати прості техніки самодопомоги і зрозуміти, з чого почати вирішення проблеми. Проте якщо йдеться про глибокі травми або тривалі психологічні стани, потрібен час. Довіра, нові навички та внутрішні зміни не виникають за одну зустріч.
— Чому звернення до психолога — це не ознака слабкості?
—Звернення до психолога— це знак зрілості й турботи про себе. І хоча кожна людина має свій поріг витривалості, деякі симптоми вказують, що внутрішній ресурс вже вичерпується. Вчасне звернення до психолога допомагає зупинити розвиток хронічного стресу, тривожних розладів чи депресії, заощаджує час і душевні сили на етапі, коли з проблемою ще можна впоратися швидко. Це відповідальний крок для покращення якості життя, а не ознака слабкості.
*Переваги вчасної допомоги:
► запобігає переходу емоційної напруги у психосоматичні захворювання.
► допомагає знайти ефективні особисті інструменти саморегуляції.
► покращує стосунки з родиною, колегами та оточенням.
► зберігає ресурс для повноцінного життя та роботи.
► допомагає запобігти розвитку депресії, тривожних розладів, психосоматичних захворювань та зберегти стосунки з близькими.
— Як рідним правильно підтримати військового після повернення?
—Найчастіша помилка — одразу починати розпитувати про війну або навпаки жаліти людину. Не потрібно змушувати військового говорити про пережите, вимагати швидко повернутися до звичного життя чи знецінювати його почуття словами: «Головне, що живий». Найкраща підтримка — терпіння, повага, спокій і готовність бути поруч тоді, коли людина сама захоче говорити. Іноді найкраще, що можуть зробити рідні, — просто бути поруч і не поспішати. Людина сама відчує момент, коли буде готова говорити про пережите.
Повернення військовослужбовців додому з фронту — це складний процес адаптації, який супроводжується психологічними, емоційними та соціальними викликами. Військові часто стикаються з розривом між реальністю війни та мирним життям, проблемами у спілкуванні з близькими.
— Ви працюєте не лише з військовими, а й із їхніми родинами. Що тут найважче і найважливіше?
— Однією з найболючіших для мене стала робота з жінкою, син і онук якої вже понад півтора року перебувають у полоні. Вона засинає і прокидається зі сльозами. Кожен телефонний дзвінок змушує здригатися. За весь цей час вона отримала лише одну коротку звістку від сина. Від онука — жодної. Щодня вона пише їм листи у звичайному зошиті. Його сторінки давно змокли від сліз. У таких випадках психолог не може забрати біль. Але може допомогти людині не залишитися з ним наодинці.
— Що Ви хотіли б сказати суспільству про ставлення до ветеранів?
—Ще раз наголошую, що не потрібно жаліти ветеранів. Їх потрібно поважати. Вони мають повертатися туди, де на них чекають. Саме чекають.
— Що б Ви порадили людині, яка зараз читає це інтерв’ю і вагається звернутися по допомогу?
—Багато хто не вірить у дієвість консультацій навіть не спробувавши. Насправді ж психолог — це фахівець, який займається профілактикою та запобіганню станів виснаження нервової системи, а також відновленням нейронних зв’язків – навичок адаптації для життєздатності та ефективності. Якщо людина вагається, чи варто йти до психолога, це вже є вагомою підставою для консультації. Сумніви зазвичай означають, що внутрішній дискомфорт або складність досягли межі, коли звичних способів самодопомоги вже недостатньо.
—Що б Ви хотіли донести людям, які зараз читають це інтерв’ю?
— Не потрібно чекати, поки стане зовсім нестерпно. Якщо ви відчуваєте, що власних сил уже не вистачає, зверніться по допомогу. Психолог — не лікар «останньої надії». Це фахівець, який допомагає знайти внутрішню опору, навчитися жити зі своїми переживаннями і поступово відновлювати сили. Просити про допомогу — не соромно. Це сміливий і відповідальний крок.
І ще хочу сказати: кожен психолог працює за головним професійним принципом — «не нашкодь». Наше завдання — створити для людини безпечний простір, де її вислухають, підтримають і допоможуть знайти шлях уперед. Якщо відчуваєте, що вам потрібна така підтримка, звертайтеся до фахівців психологічної служби або психолога лікарні.
Розмову з психологинею Людмилою Скляровою записала Тетяна Рогаль
