«Саме тієї ночі він мені наснився, говорив, що матиме відпустку на пару днів»
Артем МАЛИШКО своє тридцятиліття відсвяткував вдома. В рідному селі. У батьківській хаті. У колі найдорожчих. Приймав вітання донечки, батьків, дружини, кумів, друзів, колег… Це був жовтень 2023 року. У грудні того ж року його мобілізували. У лютому 2024-го загинув…
Мало доля відміряла йому життєвих ювілеїв. І біографія вписується у кілька рядків: школа в Іллічівці (зараз Рідне), машинобудівна академія в Краматорську, робота в агрофірмі Барвінкового. І спалахи щасливих миттєвостей: весілля з коханою дівчиною, народження донечки.
А повинно ж бути цьому всьому продовження… І в праці, і в сімейному житті. Всього так мало. Тільки 11 років від першого побачення з коханою Настунею. Лише 8 років від дня весілля… Всього лиш 6 рочків донечці Алісі і татко ще б скільки всього подарувати міг своїй принцесі… І любові, і подарунків, і батьківської турботи та опіки…
—Артем мені 13 лютого вранці подзвонив. Поговорили. Я хвилювалася за його здоров`я. У нього боліло серце, скаржився на біль у коліні. Хоча до війни ніколи таких проблем не було. Артем мене запевнив, що почувається нормально, що там підлікувався, що готовий стати в стрій. І що вночі 13 лютого їх будуть виводити на бойові позиції, — пригадує дружина Анастасія Малишко. – Я його благословила і навіть ніяких поганих передчуттів не було. Він спокійний і впевнений – спокійна та впевнена і я.
Настя завжди була із Артемом, як кажуть, «на одній хвилі». Завжди відкриті, щирі, відверті у стосунках. У сім`ї, зізнається жінка, у них звикли говорить все на чистоту, нічого не приховуючи.
Тато з донечкою. Архівне фото . 2018 рік
–Ми з чоловіком ніколи не сварилися. Він не давав для цього підстав. Він завжди лагідний, турботливий, ніжний. Артем був моєю опорою, підтримкою, був моїм надійним плечем. Оберігав мене і донечку. Дбав про батьків. Шанував їх. Для нашої родини це надзвичайно тяжка втрата. Осиротіли водночас всі ми, — Настя ледь стримує сльози.
Артем Малишко загинув 18 лютого під час виконання бойового завдання неподалік села Новомихайлівка Покровського району Донецької області. Отримав поранення несумісні із життям.
––І саме тієї ночі Артем мені наснився. Веселий, радісний (він в житті завжди таким був). І говорить, що йому дають відпустку на пару днів, що скоро навідається додому, що все у нього добре, — продовжує Настя. – Сон ніби й з радісною новиною, а прокинулася я з якоюсь внутрішньою тривогою…
І біда прийшла. Прийшла у їх сім`ю 19 лютого страшною звісткою. Офіційним повідомленням, яке важко сприйняти і усвідомити. Солдат десантно-штурмової бригади Збройних сил України Артем Малишко загинув…
Він повернеться додому. Тільки не у відпустку, як наснилося жінці. І не на пару днів. Назавжди. На щиті… На вічний спочинок його прийме рідна земля. Герою навічно буде 30…
Артем Малишко загинув за всіх нас. За рідну землю. За донечку… Віддав найдорожче – своє життя.
В цю гірку мить схиляємо голови в глибокій скорботі та висловлюємо слова співчуття та підтримки рідним – мамі Героя Тетяні Миколаївні, батьку Олександру Анатолійовичу, дружині Анастасії.
А донечка, 6-річна Аліса, вірить і знає, що татусь, як і раніше, буде її любити і оберігати.
Тільки вже з Неба. І допомагатиме. І радітиме її успіхам.
І успіхи в житті дівчинки обов’язково будуть.
І мир буде на нашій землі. І Перемога буде.
Перемога, яку наближав ціною власного життя її татусь…
Мало доля відміряла йому життєвих ювілеїв. І біографія вписується у кілька рядків: школа в Іллічівці (зараз Рідне), машинобудівна академія в Краматорську, робота в агрофірмі Барвінкового. І спалахи щасливих миттєвостей: весілля з коханою дівчиною, народження донечки. 
Артем Малишко загинув за всіх нас. За рідну землю. За донечку… Віддав найдорожче – своє життя. 
