Мешканець села Друга Василівка Гусарівського старостинського округу Ігор Володимирович Войтенко став на захист України у 2024 році…. Мужній, відважний, мотивований Герой-захисник нещадним вогнем нищив російських загарбників на багатьох найгарячіших ділянках фронту. У червні 2025 року з ним зв’язок обірвався. Він не дзвонив рідним і не відповідав на їх дзвінки. Згодом сім`я отримала сповіщення… Безвісти зниклий… Вже майже одинадцять місяців невідомості. Тиші і крику. Надії, віри, сподівань, пошуку, оббивання порогів різних офіційних установ…
Почуйте цю історію від Маргарити ВОЙТЕНКО, сестри безвісти зниклого брата. Історія, про те, коли біль не спалює, а народжує силу. Коли гориш сама, щоб зігріти інших.
«Я не знаю, звідки в мене беруться сили жити це життя. Але зупинятися не маю права»
—Братік (саме так називає Ігоря сестра, тож просила так і писати – ред.) кожного дня мене набирав, як тільки прокидався, відразу дзвонив. Хоча ми постійно були на зв’язку, та про себе він розповідав мало. Ігорьок дозував інформацію. Все коротко. Все лаконічно. Я знала небагато: майже рік він перебував у Костянтинівці. Стояли на Торецькому напрямку. Після першого ж виходу на позицію отримав підвищення – став командиром машини кулеметного відділення взводу вогневої підтримки. Бо показав себе героїчним воїном. А вже за місяць йому дали посвідчення учасника бойових дій. І це все, що чула від братіка . В одній із розмов назвав лише номер військової частини. І, знаєте, це прозвучало якось грубо: «Рітуха, щось зі мною трапиться — тебе наберуть».
Я й думки не припускала, що таке може трапитися. А воно трапилось — тільки нам не подзвонила, до нас приїхали додому зі сповіщення про зникнення…
Це було 13 червня.
А 9 червня ми з братіком розмовляли телефоном. Він мене набрав об 11:24. Сказав, що йде на виїзд, що це днів на п’ять. І я по голосу відчула, що він не такий, як завжди. Звучала якась тривожна нотка…
Вже пізніше я дізналася, що тоді був наступ, і мій Ігорьок поїхав підтримувати побратимів. Поїхав, щоб рятувати інших. А сам…
“Шукала бодай якусь інформацію і молилася…”
Після отримання сповіщення ми пройшли всі кола офіційних інстанцій. Як все це відбувалося, як з нами спілкувалися і як до нас ставилися – це тема окремої розмови. Але в той момент я зрозуміла одне: на цьому полі бою — я сама, мама була в депресії. Якщо не я, то більше нікому… І я включилася в роботу.
Шукала контакти командування військової частини, побратимів Ігорька. Писала, дзвонила, перегортала всі соціальні мережі.
Почала їздити до Святогірської лаври, бо з цього міста нам надсилали братові речі, листи. Я сподівалася, що там можу зустріти когось з його оточення. Я їздила до лаври по кілька разів на тиждень. Шукала бодай якусь інформацію і молилася…
Мені у лаврі радили прикладатися до різних ікон, які там вважаються найсильнішими, але полегшення я відчула тільки біля образа Миколи Чудотворця.
До цієї ікони мене наче повела якась невидима сила. Ноги самі вказали дорогу. І я підійшла, молилася. Просила у Святого Миколая допомоги. Через нього звернулася до Ігорька. Так і сказала: «Братіку, якщо я тебе ображаю своїми діями, вибач. А якщо все роблю правильно — наснись мені».
І він наснився. Це був короткий сон (я заснула в машині буквально на 2 хвилини, бо сиділа на заспокійливих препаратах).
Але це був знак. Значить, я на вірному шляху і брат мене одобрює. І я ще з більшою активністю взялася за пошук.
У соцмережах переглянула десятки, сотні фото та відео зниклих, полонених, і мені здається кожен схожий на мого братіка. Я писала до військової частини. Я їздила з портретом безвісти зниклого брата у Київ на майдан.
“Інакше я просто не можу”
Крок за кроком я налагоджувала контакти із Ігорьковими побратимами. Наше спілкування поступово ставало теплішим.
Один із побратимів запросив мене на своє весілля. Для мене це була велика підтримка. Пам’ятаю нашу першу зустріч. Вона відбулась в сльозах, моїх, військових… це було важко… дуже… Наші зустрічі ставали частішими. Ми ставали ріднішими, більше розмов, більше довіри…
Я вирішила підтримувати їх підрозділ, бо ніякої волонтерської допомоги хлопці не мали.
Перший мій збір був на картку. І мені було якось так соромно. Але я тихо в собі пишалася кожним, хто мене підтримував.
Перша допомога була зібрана, і я її відвезла. Треба було бачити, з яким відчуттям вдячності сприйняли хлопці цю підтримку. Я розуміла: моя допомога їм потрібна.
Потім був другий візит до хлопців, третій… За неповний місяць у підрозділ зробили три доставки найнеобхіднішого – медикаменти, продукти харчування, смаколики, теплі речі…
За кожен візит у батальйон з волонтерським вантажем мені давали по шеврону. І це найцінніша колекція, яку я зараз маю…
Я не знаю, звідки в мене беруться сили жити це життя. Але зупинятися не маю права. Навпаки, зараз я хочу для них робити ще більше, горіти самій, аби зігріти кожного.
Я багато працюю. Працюю фактично без перепочинку. Збори, закупи, поїздки, фотозвіти, монтаж відео, поширення у соцмережах. Я постійно на зв’язку з нашими хлопцями. Я розумію, що я їх моральна підтримка. Їм це гріє душу, а мене це окрилює.
“А братіка я знайду. Обов’язково”
І добрі справи роблю знаючи, що наш Ігорьок цього хоче.
Знаєте, у кожній телефонній розмові з братом, я завжди говорила, як сильно я його люблю. Він у мене один. Найрідніший, найдорожчий. Таким він був, є і буде.
І зараз, займаючись волонтерством, я повторюю подумки те, що завжди казала брату: «Я тебе дуже люблю. Твої побратими – мої друзі. І їм я допомагаю від щирого серця. Бо інакше просто не можу».
Розповідь записала
Ірина СТОЛБОВА
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.
