Вишиванка – це не просто предмет одягу, не просто річ із нашого гардеробу. Це символ нашої національної ідентичності, нашої культури, самобутності, нашої єдності, нескореності. І всі ці характеристики, всі символи, які уособлює в собі вишиванка, посилюються врази, якщо одягаєш сорочку, вишиту матусею.
Є така сорочка і в мешканки Іванівки Валентини КОЗАКОВОЇ. Для жінки вона не просто дорога, а безцінна. Бо ця річ – теплий спогад про матусю, пам’ять про найріднішу людину на світі.
–Моя матуся, Лаврінець Галина Іванівна, працювати почала дуже рано. Після закінчення Остапівської школи, що на Миргородщині, пішла працювати на колгоспну тваринницьку ферму. Їй довірили групу корів, за якими вона доглядала з великим задоволенням. Працювати їй було важко, приходила додому втомлена, але завжди знаходила вільний час для своєї улюбленою справи. Матуся дуже любила вишивати.
Любов до вишивання вона успадкувала від своєї мами, нашої бабусі Марії Денисівни. Бабуся захоплювалися вишиванням рушників і вишивала їх тільки ,,хрестиком”. А ось мама любила вишивати сорочки і вишивала їх лише ,,гладдю”
Вишиті сорочки мама дарувала своїм подружкам. Сама одягала свою до подружок на весілля.
І в нас із сестрою Тамарою є теж вишиванки від мами. Мені вона її подарувала, коли я виходила заміж. Це був найдорожчий подарунок на день весілля.
Коли я ще працювала в школі, то часто одягала мамину сорочку. Розповідала своїм учням про подарунок неньки.
Ось і зараз в День вишиванки я з трепетом у серці дістану з комода цю цінну річ, згадую маму і одягну цю найдорожчу для мене сорочку. Їй вже більше 40 років, а вона й досі зберігає теплоту матусиних рук…
Валентині Володимирівні від матусі дісталися у спадок ще й вишиті мамою рушники. Жінка їх вважає своєю сімейною реліквією.
–Я живу цими вишитими рукотворними речами, які передала мені матуся, — говорить жінка.
І обіцяє поділитися історією своїх рушників.
Ірина Столбова
Фото Валентини Козакової
