Наталії Василівні Синиці з Барвінкового 28 січня виповнилося 102 роки. Віком бабуся може похвалитися, а ось здоров`ям – ні. Останні роки жінка прикута до ліжка. Пам’ять ще донедавна зберігала всі епізоди довгого і тяжкого життя, а нині вже підводить. Фізичних сил забракло.
Без доньчиної допомоги вона ніяк – ні встати, ні поїсти… А колись…
Колись трудівницею невтомною була. Скільки роботи її натруджені руки знають. Порала худобу, ланки бурячні полола, по наряду на різних роботах працювала. У колгоспі «Рассвет» її група корів давала рекордні надої молока. І вся ця важка робота лягала на руки, на ті ручечки, якими сьогодні й склянку води не може втримати.
А скільки всього пережила. Скільки випало страждань, поневірянь, труднощів. Якщо й мала щастя, то воно було в роботі. Особисте життя не склалося. Донечка, її єдина дитина – то все, що лишилося від зрадженого кохання. У свою дівчинку, свою доню Любоньку вкладала всю свою душу, всю любов і турботу. І ось зараз доньчиним теплом і клопотом зігріта її безпорадна старість.
Війна. 1942 рік. Евакуація…
Дівчині було 20 років. Молода, красива, сповнена життєвих і фізичних сил… Аж тут війна. Віроломний фашист напав на рідну землю. Барвінківщина була під окупацією. Молодь примусово вивозили до Німеччини. Прийшли й по Наталку. Фріци, тільки переступивши поріг, дали наказ збиратися… Аж тут у хату вбігла перелякана сусідка зі своїм немовлям на руках. І до неї, до Наталки з криком. Мовляв, де ти забарилася, скільки я буду няньчити твоє мале, не можу справитися з ним. Забирай вже дитя, он як воно криком заходиться. І передає стривоженій Наталці маля на руки. А воно, крихітне, ще сильніше вередує. Німець тоді й зупинився, пробулькотів щось на ламаній мові. І залишив «матку» з малим дитям в спокої. Так винахідливість кмітливої сусідки врятувала дівчину від рабства на чужині.
А ось від смертоносного заліза не вбереглася…
–Мама мені розповідала, як вони у другу світову евакуйовувалися. Коровами запрягали підводи, брали найнеобхідніше і виїжджали у безпечні місця. Вже й не пам’ятають я зараз в яку саме область виїжджали, але дорога була важкою. Маму та її двоюрідну сестричку на тому шляху тоді поранило. Мамі осколок потрапив у голову і застряг вище виска. Її сестрі, моїй тітці, плече зачепило, – розповідає донька Любов Щиковська. – Тож мама з тим осколком так і прожила віку.
Зверталися, говорить Любов Василівна, до лікарів. А ті не взялися оперувати: не давали гарантій на успіх хірургічного втручання. Мовляв, у такому місці осколок, краще не тривожити той метал. Заросте, зарубцюється. Він таки справді вріс у тіло. Більше 80 років живе з ним. А ще з нестерпним головним болем.
Роботою лікувалася. Свої страждання собі й лишала. Більше до лікарів не ходила. І пільг для себе не добивалася. Хоча, як поранена в роки війни, мала на них право. Не звикла вона про себе турбуватися. Тішилася тим, що мала.
А що мала вона, проста сільська трудівниця? Скромну зарплату, грамоти за ударну працю, численні подяки за ентузіазм. Вік пропрацювала, а багатства так і не надбала. Весь її скарб – то донька, онуки…
Війна. 2022 рік. Евакуація
У мікрорайон Барвінкового, де мешкає довгожителька, почало прилітати вже у березні. Рятувалися в хаті. Про підвал не могло бути й мови
-Коли вже стало зовсім нестерпно у Барвінковому, коли оголосили евакуацію з міста, я теж заговорила з мамою про війну. До цього цієї теми я не торкалася. Нащо тривожити стареньку? – говорить Любов Василівна. – Кажу мамі, що війна у нас, що треба виїжджати, що далі тут лишатися небезпечно. А вона, моя рідненька, в сльози. Нікуди, мовляв, не поїду. Тут вмирати буду. Самі їдьте, а мене вдома лишайте. А як її лишати? Лежачу, безпомічну? Вмовлянням онуків таки піддалася. На руках винесли до машини…
Велику відстань бабуся не витримає. Вік, стан здоров`я, стрес… Тож далеко не стали їхати. Знайшли прихисток у селі на Близнюківщині. Сім місяців там мешкали. Ніби й недалечко, і догляд такий як вдома, і рідні поруч – донька, онука із сім`єю… А старенька кожен день одне й те ж доньці: «Чужа хатка, чужа й кроватка. Додому хочу, у свій будинок…».
Повернулися до Барвінкового у жовтні. І ось тепер зимують у рідних стінах. Удвох із донечкою. І свій 102 день народження зустріла вдома. Тихо, скромно. У колі найдорожчих людей.
… Дві війни. Дві евакуації. І Перемог на віці довгожительки має бути дві. Одну вона зустріла у травні 1945-го. А другу ПЕРЕМОГУ чекає. І вірить в неї. По-іншому, каже Наталія Василівна, бути не може. І це пророчі слова мудрої жінки, якій Боженька дарує такий довгий життєвий земний шлях.
Ірина Столбова
