А в Курульці обстріли почалися десь з березня. Спершу рідко, більше чули відлуння боїв із Ізюмського напрямку. Потім стало частіше прилітати. Коли вже було дуже лячно, то спускалися у погріб. А так в будинку, по господарству поралися. Намагалися відігнати думку про страшне. І картоплю садили, про врожай гарний мріяли.

Було вийдемо з відрами на город. Тільки копнули, а зовсім поруч летить. Падаємо на землю. Перележали. Пролетіло. І знову садимо. Думали, що пронесе, що не доведеться евакуюватися. Але не склалося…

Ми виїхали 11 чи 12 квітня, точно дату вже не пам’ятаю. В той день з обіду було дуже гаряче, летіло звідусіль. Нас тоді з села виїхало 5 сімей. Ми з кумами Конобрицькими поїхали на Слов’янськ. Взяли речей, як я думала на тиждень. А поневіряємося ось вже   майже рік. Із Слов`янська поїхали до друзів у Полтавську область. Потім на Дніпро. По знайомих, кумівських друзях. Шукали прихистку. Саме у Дніпрі мене наздогнала страшна звістка: наш будинок пошкоджений.

А тут і батьки з Нової Дмитрівки таки наважилися виїхати, тікали вже з-під обстрілів. І їм теж треба шукати безпечне місце. Поїхали в Барвінкове, забрали батьків і звідки прямо на Черкащину. Мої знайомі Тамара та Михайло подзвонили і сказали: їдьте до нас, приймемо, щось придумаємо. Я безмежно вдячна цьому подружжю. Вони знайшли для нас будиночок у смт. Ірдинь. Господар не взяв з нас й копійки за оренду. Платимо тільки за комунальні. Сусіди та інші мешканці селища на початках дуже допомогли. Приносили продукти, овочі, одяг.

А думками я ж дома. Спокою не знаходжу собі: що ж там з будинком. Сказали, що пошкоджений і все. А як саме? Що вціліло? Який там зараз рідний двір? Перегорнула весь інтернет – шукала знайомих світлин, хоч якусь інформацію про Курульку. І це мені вдалося, один захисник прислав фото будинку. Повністю розбитого. Глянула на той кадр – і кричати хотілося. Господи, за що? Навіщо? Чому?

…Перший раз ми поїхали на Курульку 5 вересня, але почався бій і ми спішно виїхали. Побули там хвилин 40. Не більше. Але цього часу вистачило, щоб побачити всі ці жахи на своєму подвір`ї.

  Сказати коротко: ми залишилися без нічого. У нас все викрадене, будинок згорів. Не буду ні на кого грішити за мародерство, але впевнена, нікому щастя не принесуть взяті із згарища наші речі. І в кого б не стояли зараз в оселі наша побутова техніка чи меблі – вони будуть для господаря німим докором за наші сльози і наш біль

За все село душа болить. За все зруйноване, що дороге з дитинства. Вже під час свого третього візиту у Курульку, я наважилася піднятися до нашої школи і подивитися на бібліотеку, в якій я пропрацювала все своє життя. А її нема. Нема приміщення, одні стіни. А як же там гарно було, якільки я туди праці і душі вклала! Не бібліотека, а справжнісінький книжковий храм був, а тепер…

… Тепер Курулька зовсім не та, як раніше. І болісно визнавати, що такою квітучою і красивою вже ніколи не буде. Забрала війна у нас все, що мали. От тільки віру в Перемогу не забрати нікому. Вона з нами. У якому б куточку країни ми не були б…

Записала Ірина Столбова