Роботи майстринь з бісероплетіння- це ціле мистецтво. І фантазія тут не обмежується тільки маленькими виробами. Це можуть бути й картини, й прикраси, й кулончики, і навіть іграшки. Навчитись плести з бісеру не складно, є безліч уроків в інтернеті. Головне розібратись, які є техніки. Але потрібно володіти такими якостями, як посидючість, терпіння і велике бажання творити красу. Саме з таким бажанням натхненно працює над кожною своєю роботою Яна Нагай. І навіть те, що дівчина після важкої хвороби в дев’ять років втратила повністю зір, творчості не завада.
Роботи Яни мені показала директор ЗОШ№2, Н.В.Рудьковська. Свого часу Яна навчалась у цій школі на індивідуальному навчанні. І на моє «вау» Наталія Валентинівна розповіла коротко про Яну, та її ваду зору. Про те, що Яна вже не вперше для школярів проводить майстер-класи, а діти коло неї, як горобці, один з поперед одного «покажи». «в мене не виходить втягнути нитку чи волосінь в голку, допоможи», «а як далі»… А в мене одне питання «як?». Як людина, яка зовсім не бачить, може створювати таку красу своїми руками? Як вона може робити такі речі не маючи змоги бачити? Як їй вдається ділитись своїм вмінням? Як? І ви здивовані? Для мене це не просто питання. Це просто шок! Тож, не познайомитись з самою майстринею я не могла.
Яна виявилась скромною, врівноваженою дівчиною, яка легко йде на контакт і з радістю ділиться своїми думками й творчими планами. За дванадцять років повної темряви вона навчилась не просто відчувати внутрішню красу, бачити її в своїй уяві, а й втілювати у своїй творчості. Це справжня майстерність. На сьогодні в моді хенд мейд, тобто, дорого ціняться роботи, створені своїми руками. Та, на мою думку, роботи Яни просто безцінні.
– Почала навчатись бісероплетінню вже після втрати зору, – розповідає Яна, – було велике бажання щось робити. Спочатку просто нанизувала в один рядок бісер, так би мовити, робила прості браслетики. Потім стала робити їх складнішими, в декілька рядів. Зараз це вже широкі, іменні, і яскраві. Довго не виходило, та мені дуже хотілось навчитись, зрозуміти як і відчувати саму техніку. На це пішло близько року. А потім почала робити картини, шкатулочки, різні вироби у формі звіряток, птахів, скорпіонів. Дуже багато робіт просто з власної уяви. Ось наприклад, анти-стрес. Я його вигадала сама, зробила міцним. Ним навіть мої братики грались, як м’ячем, і він не пошкодився. А ось ця підставочка, зроблена з прозорих камінців для коштовності, має вигляд серветки. Та якщо уважно придивитесь, побачите, що вона складається з двох сердець, достатньо лише перегорнути, і серце чітко видно. Ось цей букетик в горщику просто довільно набраний, хотіла показати настрій осені. А багато робіт з готових схем.
Яна показує свій анти-стрес. Це сплетений з крупного бісеру куб, м’який та міцний. Його й справді переминаючи в руках, заспокоюєшся. А потім ціла колекція різних робіт. І кожна з них чітко виконана, витримані правильно кольори. Як? Як їй це вдається? Навіть мама з посмішкою знизує плечима, мовляв «сама щоразу дивуюсь».
– Все просто, – посміхається майстриня, – так, я не бачу очима, та я добре відчуваю руками.
– Розмір, форму, я розумію, а колір? Схему? – для мене це загадка, – дивуюсь я.
– Тож я вам кажу, відчуваю руками, – знову посміхається моя співрозмовниця, – а схему уважно слухаю. Колір, наприклад. Ми купуємо бісер в півкілограмових пакетиках. Кожен колір помічаю для себе. Звичайно, мама допомагає. Вона мої очі. Я в неї запитую колір, і роблю в куточку свою мітку. Червоний наприклад, вирізаю кружечок, синій – квадратик, білий – прямокутник, чорний – трикутник, зелений – ромб. Коли починаю якусь роботу, розсипаю собі потрібні кольори в різні за формою і розміром шкатулочки і ставлю їх навколо себе, запам’ятовуючи, де який колір. А далі техніка. Уважно слухаю схему, яку мені на телефон надиктовує подружка. І все. Телефон в мене для незрячих. Він простенький, старенький вже, та для мене дуже цінний. Він звичайний, кнопочний, та в ньому зробили спеціальну прошивку з озвучуванням. Кожна дія на ньому озвучується. Я навіть й кіно прослуховую, й різні уроки для себе.
І Яна знаходить запис кіно. Ні, на екрані насправді нічого не показує. Тільки звук. Все, як на звичній нам стрічці, музика, голоси розмови героїв, і додається голосовий опис кожного сюжету.
– А це записи схем для плетіння.
І вмикається голосовий перелік кольорів та кількості за схемою. От тільки все так швидко читається, я ледь встигаю зрозуміти, що саме почула, а більшість пролітає звуком, лишаючись для мене невловимим.
– Та я вже звикла, мені іноді здається, що повільно, то я ще додаю швидкості, – пояснює Яна.
– А як, що до нитки з голкою? Я маю непоганий зір, та поки вставлю нитку у вушко.
І майстриня просто демонструє. Нитку у вушко голки вставляє просто язиком. Тобто нитка між зубами та язиком якимось дивним чином й дуже швидко проходить у вушко, а далі руками вирівняла кінчики, і все. Далі, перебираючи свої роботи з бісеру, Яна пригадує, скільки часу на них витрачено. Велика метрова картина з орлем була готова за дванадцять днів, котика зробила за два дні, а маленьку інопланетяна за чотири години…
Та це ще не все! Хочете, здивую вас ще?
Бісероплетіння – це не єдине захоплення дівчини. Рукоділлям займається різним. В’язані серветки гачком, спицями пінетки. А на кухні й шиті, й вив’язані прихваточки, й підставочки під гаряче. А поки хазяєчка готує чай, менші брати один з поперед одного розповідають, як Яна смачно готує. Звичайно з мамою, а іноді й сама. Чистить й нарізає овочі. Смачні борщі чи супи, салати. Та найбільше до вподоби смажена картопля. Поки Яна набирала воду в електро чайник, поставила й увімкнула, потім дістала з шафи чашки, поклала чай, каву й цукор – я ще спокійно спостерігала за її діями. Розумію, звикла вже за дванадцять років, де що стоїть, як працює. Пристосувалась. Та коли вона сама налила чітко воду, я зрозуміла, що мої дивування ще не закінчились. Так і є!
– Не професійно, так чисто з власної цікавості, – продовжує вона, – та я ще захоплююсь нумізматикою. Це колекціонування старих монет. Великої цінності вони не несуть, та мені просто цікаво і приємно, коли друзі, знайомі, рідні, знаючи вже й це моє захоплення, приносять якусь монетку.
І Яна показує декілька, наче з альбому для фото сторінок з монетами, акуратно викладених у ячейки. Дістаючи та прощупуючи кожну, вона правильно їх називає. Як можна їх відрізняти, не бачачи?
– Та вони ж різні, – посміхається знову Яна, – різні за вагою, розміром, формою. Навіть кантики різні, ось спробуйте, це ж відчутно.
Згодом Яна показує, як вона пише, виводячи кожну літеру. Щоправда, рядочки потроху схиляються до низу. Та слова написані грамотно гарним почерком.
– До третього класу, до цієї хвороби, я навчалась в Іванівській школі, тож і пам’ятаю, як літери пишуться, знаки. Таблицю множення встигла вивчити. Це вже згодом ми до Барвінкового переїхали. А от навчитись читати на дошці для незрячих мені важкувато. Я знаю, як ручкою написати, а на дошці вони зовсім інші. Та я дуже люблю, коли мама, чи брати мені читають художню літературу. Дуже люблю книги. А от аудіо книги не люблю слухати, їх читають нудно, монотонно, не цікаво. Через те й зберігаю записи кіно в телефоні. Тоді й уява яскраво грає.
На деякі свої питання я отримала відповідь. Тепер лишається одне, зрозуміти, чому ж люди, які не мають вади зі здоров’ям, часто кидають якусь справу, так і не навчившись, хоча й бажання було. Чому проявляють слабкість у складних ситуаціях? Або взагалі, не цінують свого часу, своїх можливостей, не розвивають свої здібності. Яна дає яскравий приклад, як не треба опускати руки, як би важко не було.
Порада від майстрині: 
Треба постійно вчитись. Треба вміти пристосуватись. Треба мати терпіння й наполегливість. А головне – бажання! І тоді все вийде. Щоб ви не задумали. Якщо краса є в середині вас, в душі, в уяві, не бійтесь виразити її у своїй творчості.
