На цій світлині Сергій Миколайович Мусієнко — у тільняшці з блакитними смугами, з бойовими нагородами, підтягнутий, усміхнений, із живим і виразним поглядом. Важко повірити, що на той час йому вже був 61 рік.
«Він ніколи не виглядав на свої роки. Дуже привабливий, розумний, із чудовим почуттям гумору. Таким його пам’ятають», — розповідає односельчанка Сергія Тетяна Голєва.
Побратими називали його «Дідом». Але цей позивний був більше про вік у документах, ніж про самого Сергія. У його поставі залишалася молодість, а в характері — сила й готовність діяти.
Сергій народився 16 грудня 1960 року в Другій Іванівці. Після школи навчався у педагогічному інституті, згодом виїхав на Дніпропетровщину, де служив у поліції. Після смерті батьків, він повернувся на рідну землю, у будинок, де народився і виріс. Працював головним інженером в агроформуванні в сусідній Дмитрівці.
Він мав родину, яку любив. Разом із дружиною Марією виховував трьох дітей. Мав дітей і від першого шлюбу.
Здавалося б, у 61 рік, маючи молоду дружину та маленьких дітей, Сергій міг залишитися вдома, подалі від війни. Але він прийняв інше рішення – став на захист Батьківщини.
Війна була йому вже знайома. Ще у 2017 році Сергій свідомо пішов в АТО. А в лютому 2022-го, коли почалося повномасштабне вторгнення, знову став до строю.
Він був у групі земляків-добровольців, які першими пішли на фронт. У тій вісімці Сергій був найстаршим за віком.
Старший солдат Мусієнко служив у складі 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ. Навесні 2022 року його підрозділ опинився у важких боях за Рубіжне.
Це трапилося 3 травня. Сергій разом із молодшим побратимом вирушив на висоту, щоб спробувати знайти мобільний зв’язок. Вони не знали, що територія вже була зайнята ворогом. Російські військові відкрили вогонь.
Сергій загинув на очах у свого побратима.
Забрати тіло з поля бою тоді не вдалося. Старший солдат Мусієнко офіційно вважався зниклим безвісти.
Для його дружини Марії ці роки стали особливо важкими. Вона залишалася з дітьми й жила в невідомості — чекала, сподівалася і не втрачала віри, що Сергій повернеться додому.
Зрештою надійшла звістка, якої родина чекала майже чотири роки. Під час репатріаційного обміну тілами загиблих захисників Сергія повернули в Україну. Проведена ДНК-експертиза підтвердила його особу — і невідомість нарешті закінчилася. Родина отримала можливість попрощатися із Сергієм і поховати його на кладовищі в селі Грушуваха, поруч із батьками, як він сам колись заповідав.
Майже чотири роки рідні не мали могили, до якої можна було прийти, покласти квіти й просто постояти мовчки.
Тепер матимуть.
Сьогодні односельчани провели в останній земний шлях свого Воїна-земляка. А вічний спочинок він знайшов поруч з батьками.
А на світлині назавжди залишиться той самий Сергій — у десантній тільняшці, підтягнутий, молодий душею і готовий до бою.
Той, кого побратими називали «Дідом».
Той, хто у 61 рік знову пішов захищати Україну.
І той, хто нарешті повернувся додому.
Вічна пам’ять Герою. Низький уклін за захист. Щирі співчуття рідним загиблого…
Ірина Столбова
