У це важко повірити. Це просто не вкладається у голові. Факт шокує, він із серії очевидне-неймовірне. Але це реальність. І історія про людину, яка залишилася за бортом життя, взята із нашого сьогодення.

Ігорю Ярошенку 30 років. Він пам’ятає дату свого народження – 5 квітня 1989 року. І більше напам’ять він нічого не знає. Хіба що три останніх цифри номера батькового мобільного та номер свого будинку в рідному селі. А це невеличке село на Барвінківщині, де трохи більше десятка хат, – весь його світ. Тут пройшло все його життя. Тут народився. Тут виріс. Тут гуляв із сусідською дітворою. І тут допомагає батькам по домашньому господарству. Тут жив і тут живе.

Про дитсадок, школу чи армію не написала не тому, що забула. Цих періодів у життя хлопця просто не було. Він не ходив до школи. Жодного дня. Він служив в армії. Він ніде й ніколи офіційно не працював. Ігор неграмотний. Не знає букв, трішки орієнтується в цифрах, бо гроші до невеликих сум вміє рахувати. Він не знає елементарних математичних дій. Не вивчив жодного рядка віршу. Не знає хто такий Шевченко, Франко чи Леся Українка.

Ми розмовляємо і він ніяковіє. Він соромиться. Соромиться самого себе – хоча не його в тім вина, що батьки свого часу не віддали до школи, не навчили вдома грамоті, що вони замкнули йому світ на відстані свого подвір’я і свого села.

- Грошей не було у школу віддавати, – говорить сьогодні матуся. – А вдома вчити? Хто б його вчив – ми з батьком в колгоспі працювали. Ніколи було…

Ствердно киває й батько, погоджуючись з дружиною – грошей бракувало. Які ж такі величезні гроші потрібні були  у 1996-му році, щоб віддати сина до школи? Жінка мовчить. А потім зривається на сльози – так вийшло, так сталося, минулого вже не повернути. Ну не віддали до школи – що вже тепер зробиш.

- Так без школи і далі вчитися юнак не міг, – продовжую розмову. – Нехай не інститути, але ж училище якесь міг би закінчити?!

- -А що з того навчання?- матуся переходить у наступ. – Он сусідський хлопець закінчив барвінківське училище і без роботи сидить. Толку з тієї освіти. Мій і так може техніку ремонтувати, сільським механізаторам допомагає.

Ігор розпливається у посмішці: техніка його вабить, він помічник місцевим чоловікам у ремонті трактора чи машини. І мопед свій сам доглядає. А ось трактористом залюбки б працював. Подобається йому ця спеціальність.  Можливо тому,що про інші професії він просто не знає і не чув.

Ігор зізнається – в школу хотів би ходити. І хотів би вміти читати й писати. Та мамка не віддала, бо грошей не було, – повторює він завчену фразу. І ніяково опускає погляд. Ні, не тримає він на батьків образи. Мовляв, так склалося у них життя.

…У батьків життя справді склалося. Як  – то вже інша справа, вони самі розпоряджалися своєю долею. Але вони не малограмотні, і стаж трудовий мають, і земельні паї заробити, і пенсію скоро отримуватимуть, і в соціумі життя своє провели. А рідного сина всього цього позбавили. Вони того не підозрюючи чи не усвідомлюючи забрали у нього повноцінне дитинство, юнацтво, зрілість. 30 років життя проходило повз нього. Він був громадянином ніхто. Один-єдиний документ – свідоцтво про народження ще радянського зразка. Ні атестату, ні диплому, ні паспорта, ні ідентифікаційного коду, ні спогадів про шкільне життя, про студентські роки, ні співіснування в колективі. Тільки дім, і тільки село.

А з ким у селі спілкуватися? Одні старики. Хіба що сусідські чоловіки вже літнього віку та товариш-сусіда Ростислав. Саме вони й приїхали до міграційної служби Барвінківського району, щоб допомогти батькам ідентифікувати особу сина і щоб врешті-решт хлопець отримав перший у своєму життя паспорт.

– Цей випадок у нашій практиці справді унікальний, – говорить  завідувач  районного сектора ГУ державної міграційної служби Інна Жудіна. – Для того, щоб точно встановити особу, ми спілкувались з батьками, сусідами юнака. Зібрали весь необхідний пакет документів, свідчення земляків. Під час самої процедури оформлення паспорту Ігор дуже хвилювався. Йому складно було не тільки поставити цифровий підпис, позувати перед монітором, а й користуватися звичною кульковою ручкою.

– Він трудолюбивий, щирий і простий юнак, – в один голос стверджують Ігореві земляки. – Спокійний, товариський. Береться за будь-яку роботу. Не палить, не вживає спиртні напої. А що в школу не ходив – то справді біда…

Боляче й справді за хлопця. Батьки, чиновники, громадськість і все село – частка вини є на всіх, хто так чи інакше мав опікуватися долею хлопця. Одні – за батьківськими обов’язками, інші – за посадовими чи просто за законами людської співучасті і співжиття. На очах всіх хлопець втрачав своє майбутнє. І справа, погодьтеся, зовсім не в грошах, про що сто разів повторювала мама, виправдовуючи свою неучасть у долі сина. А в байдужості, інертності, безвідповідальності. Не знаю, чи може бути вчинкам батьків юридична оцінка в даній ситуації, але те, що долю своєї дитини вони скалічили – це факт.

Ігор дуже хоче отримати паспорт. Стати повноцінним громадянином. Хоче знайти роботу, хоче одружитися,  мати свою сім’ю. І мені щиро хочеться вірити, що паспорт для нього – перший крок у нове життя.