В дитинстві чарівний світ казок вабить кожного, і всі ми залюбки слухали, коли хтось з дорослих нам читав книжечки, з цікавістю спостерігали, як перегортались сторіночки. З віком у кожного проявляються свої вподобання, погляди, смаки та захоплення. Але любов до книги лишається. А хтось і сам спробує себе в письменницькій діяльності, відчуваючи бажання розвивати свій талант висловлюючи свої думки й почуття. А хтось і вірші спробує писати.
Не секрет, що Марію в рідній школі сприймають й вчителі, й однокласники як письменницю початківця. В своїх творах дівчина розвиває власні думки. Нещодавно представила свою збірку філософсько-особистісної прози «Камера схову» в МАН України.
– Коли думки складаються в рядки, я ховаю їх у віртуальну «камеру схову». Вони ніби залишаються там назавжди, – ділиться Марія думками, – і вже не дратують мене створенням безладу в моїй голові. Ми разом з героями опиняємося поза межею часу і віку з вічними питаннями буття. Це світ, у якому кожен намагається зрозуміти і відчути один одного, це місце, де затишно жити. Що змінилося з часів безтурботного дитинства? Нічого! Ми живемо у великій камері схову, вирішуємо проблеми, або занурюємось у пісок з головою. Ми спілкуємося з оточуючими, чи сидимо самотньо у кутку. Ми такі ж діти, просто тіло наше змінилося, а ще обов’язки. Обов’язків безмежжя, але головний – зрозуміти, у чому, власне, сутність життя. У процесі розробки власної збірки, під час спроб осмислення філософії життя, я почала розуміти, що вже там, під час кумедних забав, дитина починала замислюватись на теми сенсу життя, обмірковувала, що є душа, що є людина. Опанувала кожну точку зору приворожливого Фауста; відчула розпач в’язня; довго розмірковувала, куди можна подіти власні гріхи; пофантазувала, про місце, якого немає; прокляла престарілу війну; підпалила минуле разом з щирим сусідом Женькою і закрила все це в камері схову разом з головною героїнею. Збірка філософсько-особистісної прози «Камера схову» – це спроба зібрати докупи думки, що хаотично рухаються в моїй голові. І хочеться вірити, що розуміння сенсу життя допоможе мені стати справжньою людиною, утримати пісок у долонях, а значить, здійснити заповітні мрії, досягти високої мети, стати по-справжньому дорослою, залишившись дитиною.
І ця літературна творчість юної письменниці отримала високу оцінку в МАН. Та написання прози не єдине, чим захоплюється дівчина. А під час карантину у вільний час татусь навчає доньку грати на гітарі.
Тато, Микола Андрійович Бондаренко, свого часу викладав в школі музику. А нині більше часу творчості приділяє вдома, адже на заслуженому відпочинку, як військовий пенсіонер, афганець. Мама, Олена Іванівна, кухар в дитячому садочку.
більше спілкуватись, приділяти уваги творчості, – говорить Марія, – своїм успіхам я завдячую перш за все родині, яка мене підтримує й допомагає. А ще вчителям. Особливо відчувається зараз їх праця неоціненна. Мені, наприклад, дуже важко без наших вчителів, вже так хочеться до школи. Дистанційне навчання не для мене, чесно кажучи. Набагато цікавіше й легше спілкування живе, на уроках. Не вистачає того шкільного галасу на перервах, сміху однокласників. В школі краще вчитись наукам. Та й у творчості вчителі теж підтримують та допомагають розвиватись. А ще, в творчості мене надихає Меловін, не просто як сучасний співак. А своїм важким творчим шляхом до визнання, тим, що всього досяг сам. Його життєва історія та впевненість у власній мрії – це гарний приклад, що треба й варто ставити перед собою мету і йти до неї.А мріє Марія вступити до вишу на журфак і працювати в журналістиці. А ще, є дитяче бажання – жити у великому місті. І інколи, стоячи на даху найвищого будинку, милуватись вечірніми вогнями. Ну що ж, а нам лишається побажати юній мрійниці, щоб впевнено йшла до мети, щоб здійснились і мрії, й бажання. Успіху в навчанні та розвитку у творчості.
